Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



С

С. О. Голдіна

ЄДИНОВІРСТВО ЯК ЗАСІБ БОРОТЬБИ ВЛАДИ ЗІ СТАРООБРЯДНИЦТВОМ У 40-60-ТІ РОКИ ХІХ СТОЛІТТЯ (НА МАТЕРІАЛАХ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ)

У наш час відцентрових тенденцій у релігійному житті заклик до єдності актуальний як ніколи. І він звернений не лише до людей світських, але, особливо, до самої Православної церкви. У зв'язку з цим важлива роль належить вивченню стосунків влади і представників старообрядницької течії православ'я. Потребують дослідження причини негативного ставлення держави до цієї етноконфесійної групи та заходи влади по боротьбі з нею. Одним з основних методів цієї боротьби у середині ХІХ ст. було навернення старовірів до православ'я та єдиновірства. Врахування реального історичного досвіду, як позитивного, так і негативного, допоможе уникнути численних помилок при виробленні державної політики стосовно різних релігійних конфесій і груп.

Історія старообрядництва та єдиновірства привернула увагу дослідників у середині ХІХ ст. Одним з перших істориків старообрядництва став доктор права Н.В. Варадинов, який написав багатотомну історію Міністерства внутрішніх справ. Восьма, додаткова, книга присвячена законодавству по розколу. Хронологічно дослідження обмежується 1855 р. Варадинову вдалося зібрати та проаналізувати значну кількість документів - указів, постанов, звітів чиновників МВС, статистичних даних. Частина з цих джерел безпосередньо торкається заходів уряду із запровадженню єдиновірства у різних губерніях Російської імперії, зокрема в Чернігівській [1.- С.452-640]. Автор також намагався з'ясувати ступінь ефективності цих заходів.

Становище єдиновірства з початку і до 60-х рр. ХІХ ст. у місцевостях із значною кількістю старообрядницького населення було проаналізовано у книзі "Исторический очерк единоверия". У даній праці вміщено, зокрема, відомості про поширення єдиновірства у Чернігівській, Київській, Полтавській, Харківській та Херсонській губерніях [2.-С.59-97]. Історії виникнення та розповсюдження єдиновірства присвячено параграф у підручнику П.С. Смирнова, який призначався для вивчення історії старообрядництва в духовних семінаріях і представляв точку зору офіційної церкви на дане явище [3].

Серія публікацій до 100-річчя запровадження єдиновірства з'явилася у 1900 році на сторінках часопису "Миссионерское обозрение" [4.-С.670-688; 5.-С.790-806; 6.-С.515-520].

Названі праці відбивали позиції світської чи церковної влади, а тому не дивно, що старовіри в них були представлені як неосвічені та фанатичні люди, які не розуміли блага прийняття єдиновірства.

Серед праць останніх років один з найґрунтовніших нарисів історії єдиновірства від появи наприкінці ХУІІІ століття перших громад єдиновірців до характеристики їх сучасного становища знаходимо у роботі С.Г. Вургафта, І.А. Ушакова "Старообрядчество. Лица, предметы, события и символы. Опыт энциклопедического словаря" [7.-С.96-101]. Пояснення поняття "єдиновірство", а також окремі епізоди з історії його запровадження в Чернігівській губернії за часів царювання Миколи І подані у розділі "Старообрядництво в Україні" десятитомної монографії "Історія релігій в Україні", редколегію якої очолював професор А. Колодний [8.- С.504-505]. Навернення до єдиновірства як один із заходів боротьби державної влади зі старообрядництвом у різних регіонах України на початку ХІХ ст. згадується у низці публікацій Ю. Волошина [9.-С.238-239; 10.-С.110-111; 11.-С.195].

З огляду на ступінь розробки даної теми у літературі автор ставила перед собою наступні завдання: коротко висвітлити історію виникнення та сутність явища єдиновірства; проаналізувати основні законодавчі акти, що стосувалися його запровадження; показати як проходила реалізація урядових постанов на місцевому рівні; спробувати визначити ступінь результативності цих заходів.

У 40-60-х рр. ХІХ ст. Лівобережна Україна була великим регіоном проживання старовірів. За офіційними даними, їх нараховувалося на Чернігівщині 44977, Полтавщині - 4145,

Харківщині - 3567 осіб [1.-С.376-377]. Найбільшими районами розселення старовірів стали Вовчанський, Зміївський, Куп'янський, Старобільський та Харківський повіти Харківської губернії; Городницький, Новозибківський, Стародубський, Суразький повіти Чернігівської губернії; м. Кременчук, с. Крюків та Костянтиноградський повіт Полтавської губернії.

Ще з ХУІІІ ст. старообрядці відчували значні труднощі з виконанням своїх релігійних обрядів і треб. Така ситуація виникла через відсутність у старообрядницькій церкві єпископів і, як наслідок, нестачу священства та ймовірність його повного зникнення [7.-С.97]. Зазначені причини змусили деяких старовірів шукати можливості зберегти давнє православ'я за допомогою священиків, поставлених офіційною церквою. Цими настроями скористалися цивільна і духовна влади, які прагнули якщо не навернути старообрядців до панівної церкви, то хоча б контролювати їх. Громади старовірів, підконтрольні синодальній церкві, з'явилися у Стародуб'ї, Новоросії, Білорусі та Нижньому Новгороді у 80-90-х рр. ХУІІІ ст. [7.-С.95]. Офіційно єдиновірство було введено у 1800 р. Воно являло собою особливу частину панівної церкви, створену для тих послідовників старої віри, які погодилися увійти у підпорядкування Синоду, однак зберігали дониконівські обряди [4.-С.671-683]. Термін "єдиновірство" вводився для того, щоб підкреслити несамостійність, не самодостатність громади старообрядців, що приєдналася до офіційного православ' я.

На початку ХІХ ст. перехід до єдиновірства проходив не дуже успішно. У період правління Миколи І (1825-1855 рр.) гоніння на старовірів підсилились. Імператор вважав, що поблажливе ставлення місцевої адміністрації до старообрядницького духовенства та терпимість до відправлення ним богослужінь були головними причинами небажання приймати єдиновірство [12.-С.61]. Щоб змусити старовірів приймати духовенство від офіційної церкви, наприкінці 20-х у 30-х рр. ХІХ ст. їм було заборонено будувати й відновлювати молитовні будинки, старообрядницькі наставники позбавлялися права переїжджати з одного повіту до іншого та здійснювати треби, православні священики суворо каралися за перехід у розкол [3.-С.222-223].

Одним з головних пунктів, який не влаштовував старообрядців у єдиновірстві, була залежність від православних архієреїв. Тому значний вплив на результативність навернень справило виникнення білокриницького священства Білокриницька ієрархія - старообрядницька церква попівської орієнтації. Повнота трьох священних чинів у ній була відновлена у 1846 році у с.Біла Криниця на Буковині (нині Чернівецька область України, тоді - Австрійська імперія) шляхом приєднання до старообрядництва митрополита босно-сараєвського Амвросія. Він висвятив кілька старообрядницьких архієреїв. Незабаром Б.і. визнала більшість старовірів- попівців, у тому числі рогозька громада в Москві, куди 1853 року перемістився духовний центр попівців.: повнота ієрархії в ньому втримала багатьох старовірів від підпорядкування синодальній церкві.

Саме тому у 40-х на початку 50-х рр. ХІХ ст. влада продовжувала вживати рішучих заходів по наверненню якомога більшої кількості старообрядців до єдиновірства. На будівництво церков стали видавати чималі субсидії з казни. Проте часто на єдиновірські храми перетворювали старообрядницькі каплиці та молитовні будинки без згоди на це більшості населення [5.-С.796- 797]. Якщо паламарями єдиновірських церков ставали колишні розкольницькі уставники, то вони звільнялися від державних повинностей та військового постою [13.-С.416].

У 1850-х роках вийшли також урядові розпорядження, які мали на меті схилити до єдиновірства купецтво, тобто завдати удару по найзаможнішій частині старообрядництва і позбавити його своїх благодійників. Так, було оголошено, що з 1 січня 1855 р. могли записуватися до купецтва тільки "на тимчасовому праві". Це означало позбавлення їх важливих станових привілеїв і необхідність виконання рекрутської повинності з 25-річним терміном служби [14.-Ф.1.-Оп.13.-Спр.677.-Арк.38-65]. Таке розпорядження викликало величезний переполох у старообрядницькому торговельно-промисловому середовищі. Найбільша кількість навернень за всю історію єдиновірства відбулася саме 30 та 31 грудня 1854 р., тобто в останні числа, призначені для оголошення купецьких капіталів [3.-С.266].

Крім того, влада всіляко обмежувала участь старовірів у місцевому самоврядуванні [13.- С.251]. Губернським адміністраціям належало пильнувати, аби на керівні посади обиралися тільки православні чи єдиновірці, навіть тоді, коли вони становили меншість населення [15.- Ф.127.-Оп.3а.-Спр.791.-Арк.1-2; Спр.825.-Арк.1-13].

Таким чином, розглянуті нами урядові розпорядження були частинами єдиного плану насильницького навернення старообрядців до єдиновірства. Державна влада бачила у ньому компроміс, необхідний для швидкого приєднання якомога більшого числа старовірів до панівної церкви, своєрідну "сходинку" від старообрядництва до офіційного православ'я.

Розглянемо, як відбувалося поширення єдиновірства у губерніях Лівобережної України. За наказом Миколи І до Чернігівських посадів і слобод як одного з найбільших регіонів проживання послідовників старої віри була направлена спеціальна місія для зміцнення єдиновірства. Ця місія складалася з ієромонаха Високівського єдиновірського монастиря та чотирьох досвідчених священиків. Результатом їхньої діяльності було прийняття у 1842 р. і до православного відомства на правах єдиновірства Малиноостровського старообрядницького монастиря, який знаходився у Новозибківському повіті. В офіційних джерелах зазначалося, що ця подія відбулася "за добровільної згоди ченців" [2.-С.62-63]. Але з опрацьованих нами документів довідуємось, що не все проходило так спокійно. Зокрема, у 1844 р. Комітет міністрів розглядав справу про опір групи старовірів Чернігівської губернії перетворенню Малиноостровського монастиря на єдиновірський. Найактивніші учасники цієї акції отримали досить суворі вироки: 5 осіб мали бути відправлені солдатами в окремий Кавказький корпус, а у випадку непридатності до військової служби - вислані на поселення у Закавказький край; 6 осіб відбували двомісячне ув'язнення зі встановленням за ними надалі суворого поліцейського нагляду. Деякі з них повинні були також відшкодувати монастирю матеріальні збитки [15.- Ф.127.-Оп.1.-Спр.897.-Арк.7-52зв.].

У 1845 р., проїжджаючи через посад Добрянка Городницького повіту Чернігівської губернії на шляху до Києва, цар Микола І наказав збудувати там єдиновірську церкву до його повернення. Храм звели менше, ніж за місяць, у церемонії освячення брав участь імператор зі спадкоємцем. Ця подія сприяла переходу частини старообрядців довколишніх посадів до єдиновірства. Зазначалося, що 1846 р. єдиновірські богослужіння відбувалися вже у Новозибкові, Злинці, Клинцях, Климовій, Єліонці, Чуровичах, Шеломах, Митьківці. У 1848 р. єдиновірським став Покровський монастир, розташований у Новозибківському повіті поблизу с. Митьківки. Важливість монастиря для старообрядницьких громад була такою високою, що царським указом його зарахували до рангу "штатних обителей першого класу" [8.-С.504-505]. 1850 р. на єдиновірський перетворено Климівський Казанський жіночий монастир [1.-С.565]. Успіхові урядових заходів мало сприяти і запровадження єдиновірських шкіл, де вивчення Закону Божого здійснювалося за книгами старого друку [15.-Ф.679.-Оп.2.-Спр.4882.-Арк.2-2зв.].

Проте наприкінці 50-х і на початку 60-х років спостерігаємо дещо іншу ситуацію. На цей час близько половини неофітів відійшли від єдиновірства. Деякі з них, наприклад, виконували треби у старообрядницьких молільнях, а потім купували у духовенства свідоцтва про вінчання чи хрещення дитини у єдиновірській церкві. Більше того, частина священиків перейшла до старої віри. Показово, що "царська" церква в Добрянці була спалена [8.-С.505]. У 1863 р. у Чернігівській єпархії нараховувалося 5912 єдиновірців [2.-С.71]. Отже, можемо констатувати, що єдиновірство не набуло великого поширення серед старовірів цього регіону. А добра забезпеченість єдиновірців культовими спорудами (21 храм), які, за свідченнями сучасників, навіть у недільні та святкові дні залишалися майже порожніми, говорить про штучну підтримку державою цієї


Сторінки: 1 2





Наступні 7 робіт по вашій темі:

З ІСТОРІЇ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ ОБЛАСТІ [ЗА МАТЕРІАЛАМИ ДЕРЖАВНОГО АРХІВУ ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ) - Стаття - 8 Стр.
ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ МОДЕРНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ В ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІЙ СПАДЩИНІ УКРАЇНСЬКИХ РАДИКАЛ-ДЕМОКРАТІВ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ - Стаття - 16 Стр.
"ЖАРКОЕ" НА П'ЯТУ РІЧНИЦЮ ЖОВТНЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ: ДЕТАЛІ ВОЄННО-ПОЛІТИЧНОГО ПОБУТУ НА ЗАПОРІЖЖІ У 1922 РОЦІ - Стаття - 14 Стр.
ОРГАНІЗАЦІЯ ВИРОБНИЦТВА ПРОДУКЦІЇ РОСЛИННИЦТВА В ПОМІЩИЦЬКИХ ГОСПОДАРСТВАХ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ ПІСЛЯ СКАСУВАННЯ КРІПОСНОГО ПРАВА (1861-1917 РР.) - Стаття - 14 Стр.
ГОЛОДОМОР 1932-1933 РОКІВ В ЦАРЕКОСТЯНТИНІВСЬКОМУ (КУЙБИШЕВСЬКОМУ) РАЙОНІ - Стаття - 30 Стр.
УСТРІЙ УКРАЇНСЬКИХ ПРАВОСЛАВНИХ ЄПАРХІЙ :ТРАДИЦІЙНІ ЗАСАДИ І НАПРЯМ ЕВОЛЮЦІЇ (кінець XVIII - середина ХІХ ст.) - Стаття - 34 Стр.
ОБРАЗ УКРАЇНИ В КОЗАЦЬКО-СТАРШИНСЬКИХ ЛІТОПИСАХ - Стаття - 37 Стр.