Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



І

І. М. Шугальова

ІМПЕРСЬКА АСИМІЛЯЦІЯ І НАЦІОНАЛЬНА ТРАДИЦІЯ В ПРАВОСЛАВНОМУ СЕРЕДОВИЩІ УКРАЇНИ ХІХ - початку ХХ ст.

Історично склалося, що найчисельнішою християнською спільнотою в Україні є православ'я. Нині відбуваються процеси структурування православних церков, які ідентифікують себе з різними адміністративними центрами. Кожна з православних конфесій намагається довести сталість та тривалість власної присутності на українських землях. З цією метою ієрархи апелюють до традицій, адже традиція - це форма передачі соціального досвіду; ідеї, звичаї, норми, що передаються з покоління в покоління.

Втім, проблема співвідношення традиції та модернізаційних тенденцій привертає увагу не лише церковних діячів, а й науковців. Зокрема в дослідженнях А. Річинського [1], Г. Надтоки [2], О. Сагана [3], О. Ігнатуші [4; 5, с.88-98].

В даній статті ми визначили собі за мету охарактеризувати стан православного середовища України ХІХ - початку ХХ ст. та визначити міру впливу російської імперської церковної модернізації на національні релігійні традиції українців. Під православним середовищем розуміємо соціальну сферу, що відзначається своєрідною ієрархією морально-духовних цінностей: здатність до сприйняття модернізаційних тенденцій при відносному збереженні основних церковно-релігійних традицій.

Об'єктом нашого дослідження виступають ментально-психологічні особливості українського духовенства другої половини ХІХ ст. Предметом є аналіз співвідношення російського денаціоналізаційного впливу на національні православні традиції українців.

Після прийняття українською православною церквою зверхності Московського патріархату, відбувалось поступове фронтальне поглинання російськими синодальними структурами традиційних організаційних церковних засад. Антиукраїнська церковна політика проявлялася в методичному знищенні виборності духовенства та соборноправ'я; повноваження Київського митрополита обмежувалися та з часом митрополит перетворився на рядового єпископа з єдиною перевагою - членством у Синоді. Решта єпархій, очолювані архієреями впродовж XVIII ст. трансформувалися в типові периферійні церковні одиниці. З ініціативи Петра І, з 1721 р. в єпархіях утворювалися колегіальні бюрократичні установи - консисторії на чолі зі світськими секретарями, призначеними з числа наближених імператору осіб. На середину ХІХ ст. консисторії являли собою діловодні установи, обтяжені бюрократизмом, надмірною централізацією, суцільно підпорядковані волі світських секретарів.

Лише парафіяльне життя в Україні тривалий час протікало по звичній, традиційній самодостатній канві: священики обирались громадами, затверджувалися єпископами. Духовенство далеко не завжди мало семінарську освіту, проте призначення пастирів компенсувалось наявністю життєвого досвіду, набутого внаслідок практики успадкування пастирських посад. Зрозуміти дійсне значення впливу сільського священика на населення українського села чи містечка, де процес денаціоналізації суспільного життя гальмувала сама народна стихія з її християнським світоглядом, релігійно- обрядовими традиціями, допомагає характеристика, яку дав православним пастирям Д. Дорошенко: "З кінця XVIII ст. православне духовенство утворило на Україні окремий стан, який близько стояв до народу і був тісно зв'язаний з його долею, з його добробутом. В добу русифікації вищої верстви (дворянства) духовенство ще найбільше зберігало зв'язок з своєю народністю, з її побутом і мовою" [6, с.42]. В першій половині XIX ст., незважаючи на урядову політику зросійщення, освічена духовна генерація залишається репрезентантом української національної культури.

В середині ХІХ ст. в українських парафіях відбулась зміна поколінь кліру. Старих пастирів і дяків заступили молоді випускники духовних училищ та семінарій. Виховані у зросійщених закладах, молоді священики зневажали традиції, намагалися дотримуватись синодальних наказів та нерідко проявляли устремління денаціоналізувати свою паству. Спостерігалось відчуження між віруючими та їх пастирями, втрачався духовний зв'язок, а служителі далеко не завжди являли собою взірець етики [7, с.212]. Не поодинокими серед кліру були випадки пияцтва, прилюбодійства, хабарництва тощо. Впродовж другої половини ХІХ ст. моральність кліру настільки занепала, що на початку ХХ ст. єпископ Волинський Антоній (Храповицький) у своєму зверненні до духовенства єпархії вимушений був констатувати хибність взаємовідносин священиків з парафіянами. Архієрей зауважував, що "довір'я між ними підірвано до повної втрати взаємних моральних стосунків, до повної заміни їх зв'язком суто юридичним" [8, с.117]. Антоній наголошував, що духовенство веде буржуазний спосіб життя і нехтує обов'язками своїх парафіян. Ситуація на Волині була типовою для всієї імперії. Зважаючи на те, що одночасно серед парафіян, особливо міської молоді, прокотилася хвиля захоплення новими суспільними ідеями, авторитет православного духовенства став стрімко занепадати.

У другій половині ХІХ ст. світські і духовні періодичні видання заполонила хвиля статей, в яких виправдовувалися священнослужителі, описувалося тяжке матеріальне становище, не завжди доброзичливі відносини з віруючими та з членами причту, великий тягар обов'язків тощо [9, с.554-562; 10, с.457-492, 609-636; 11, с.433-460]. Разом з тим, офіційна церковна періодика наголошувала на поглибленні релігійності віруючих, завдяки плідній роботі священиків [12, с.236-237], доводила переваги служителів другої половини ХІХ ст., що мали духовну освіту перед кліром попередніх поколінь [13, с.1059-1066].

Синодальний уряд, визнавши необхідність перетворень в організації православної церкви, спробував стабілізувати ситуацію. Модернізація РПЦ проводилась з притаманними російському імперському уряду рисами: голосна кампанія напередодні реформ; велика кількість малозрозумілої, навіть державним чиновникам документації; наявність чисельних застережень, що дозволяли корегувати вектор перетворень. Реформи перетворились на формалізм, а єпархіальні адміністрації прозвітували до Синоду про неіснуючі результати.

Разом з тим, реформування організаційного устрою РПЦ принесло зовсім неочікувані і не передбачувані урядом наслідки. Зокрема реформа парафій, окрім скорочення питомої ваги кліру, мала на меті підвищення професійних вимог до духовенства. Обов'язковою стала наявність у служителів духовної освіти.

Уряд прагнув русифікувати українських пастирів. Навчальні курси в семінаріях читалися виключно російською мовою. Викладали богословські, філософські, математичні, словесні науки, церковну та світську загальну історію, а також мови: у вищому та середньому відділенні - давньогрецьку, давньоєврейську (за бажанням), французьку або німецьку (за вибором); у нижчому відділенні - давньогрецьку й одну з нових мов [14, арк.79]. Викладовою мовою у класах богослів'я, філософії, словесності була латинська. Герменевтика, патристика, вчення про віросповідання викладалися як самостійні предмети. До семінарського навчального курсу для надання освіті вихованців більш практичного спрямування були включені природничі науки, медицина, основи сільського господарства, вчення про церковно-службові книги [15, арк.5].

Зміст кожної лекції затверджувався цензором. Викладацькі кадри складалися здебільшого з росіян, а не з українців, що відбивало русифікаторські тенденції тогочасної освітньої політики. Керівництво семінарій пильно контролювало за так званим духом благонадійності серед вихованців не тільки під час навчального процесу, а і на відпочинку. Семінаристи одержували знання про російську, а не українську історію, культуру, літературу. У викладі історії чітко простежувалася російська великодержавна позиція, про що красномовно свідчать документи, які зберігаються у фондах Київської Духовної академії. В розділі програми, де мало йтися про національно-визвольні змагання українського народу за часів Хмельниччини, жодним словом не згадувалося ім'я Б. Хмельницького, проте зустрічаємо: "Малороссия снова прибегает под защиту Алексея Михайловича" [16, арк.198]. Навіть слово "Україна" переписувач тексту програми з російської історії пише з маленької літери, виводячи водночас: "Великое Княжество Московское" (всі три слова з великих літер) [17, арк.90,95]. З богословських наук учні писали твори російською та латинською мовами, російськомовними були й проповіді, що їх складали й виголошували у парафіяльних церквах семінаристи.

Найбільш обдаровані випускники семінарій (їх було небагато) продовжували навчання у духовних академіях, зокрема у Київській. Завдання академій полягало у підготовці талановитих людей до вищих посад духовної ієрархії, підвищенні рівня освіченості духівництва. Академія давала не тільки спеціальні богословські знання, а й енциклопедичну гуманітарну освіту. Академічний навчальний курс тривав чотири роки на двох відділеннях - нижчому та вищому (по два роки на кожному). На нижчому відділенні головним предметом вважали філософію, яка, в свою чергу, поділялась на логіку, психологію, метафізику, повчальну філософію та історію філософії. На вищому відділенні головним предметом навчання були богословські науки - догматичне, моральне, полемічне богослов'я, герменевтика, канонічне право. Зміст навчання в усіх тогочасних духовних академіях Російської імперії (Київській, Московській, Санкт-Петербурзькій, Казанській) був повністю уніфікований за духовно-навчальними реформами 1798 та 1814 рр. Лише Статут 1884 р. ввів у коло академічної освіти нові предмети з українознавства й цим немовби виокремив Київську духовну академію, зробивши її українською [18]. Але, незважаючи на це, Київська духовна академія була осередком саме української релігійної освіти та культури, бо перебувала в атмосфері Києва - центру давніх традицій вітчизняної національної духовності.

Непрямим, але показовим, на нашу думку, свідченням включення Київської духовної академії в національно-культурні процеси, попри імперську русифікаторську освітню політику, є доповідна ректора Антонія про необхідність придбання для академічної бібліотеки книг вітчизняних та зарубіжних авторів про Україну - "Літопису Величка", "Опису Києва" Берлінського, "Опису України" Боплана, "Історії України" Бантиш-Каменського.

Випускники Київської духовної академії репрезентували українську духовну еліту. Проте, їх майже ніколи не залишали служити в Україні, а за наказами Синоду переводили на неукраїнські кафедри.

Підкреслимо, що наведені нами данні припадають на останнє двадцятиріччя ХІХ - початок ХХ ст. період апогею консервативної політики імперсько-синодального уряду. В зазначений час більшість служителів проходили через навчання у русифікованих учбових закладах. На початку ХХ ст. 1,2 % духовних осіб по Російській імперії та 1,5 % по Україні отримали домашню освіту, а повну і неповну середню та вищу - 94,5 % та 95,6 % відповідно [3, с.245].

Проте частина української молоді залишались мислячими, здатними до плідної діяльності людьми. Незважаючи на визиск цензури і русифікації, студенти Київської, Кам'янець-Подільської, Полтавської, Чернігівської, Житомирської семінарій створювали з-поміж себе гуртки, в яких спілкувались рідною мовою, до якої звикли з дитинства, співали українських пісень, ознайомлювалися з літературною спадщиною.

При Волинській семінарії діяв гурток під проводом П. Куліша. Його члени займались перекладом церковної літератури українською мовою. В кінці 50-х - на початку 60-х рр. ХІХ ст. на Правобережній Україні спостерігалась активізація польського руху. З метою запобігти можливості залучення в ньому національно зорієнтованої української інтелігенції, міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав наказ про призупинення публікацій релігійної та навчальної літератури українською мовою. Дослідник В. Рожко, в своїй історико-краєзнавчій монографії доводить, що після виходу валуєвського циркуляру, роботу гуртку П. Куліша було заборонено [19, с.248].

В 60-70-х рр. ХІХ ст. викладачі та студенти Волинської семінарії плідно співпрацювали з членами етнографічно-статистичної експедиції П. Чубинського [20, с.267]. Зокрема Н. Петров (згодом професор Київської духовної академії), протоієрей Хойнацький передали ґрунтовне зібрання описів народних звичаїв та обрядів, що зберігались у волинських селах.

Не менш результативним виявилась співпраця П. Чубинського з подолянами.


Сторінки: 1 2 3





Наступні 7 робіт по вашій темі:

ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА І ЛІБЕРАЛИ УКРАЇНИ - Стаття - 17 Стр.
ПРОГРАМИ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ ПРО РОБІТНИЧЕ ПИТАННЯ ТА ЕКОНОМІЧНІ РЕФОРМИ (початок ХХ століття) - Стаття - 14 Стр.
БЛАГОДІЙНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ПРАВОСЛАВНОГО ДУХОВЕНСТВА ПОЛТАВСЬКОЇ ЄПАРХІЇ НА НИВІ НАРОДНОЇ ОСВІТИ В ХІХ СТОЛІТТІ - Стаття - 16 Стр.
УКРАЇНСЬКЕ ШЛЯХЕТСТВО: МІЖ МАЛОРОСІЙСЬКИМ АВТОНОМІЗМОМ І РОСІЙСЬКИМ ЦЕНТРАЛІЗМОМ (КІНЕЦЬ ХІХ - ПОЧАТОК ХХ СТ.) - Стаття - 17 Стр.
ЄДИНОВІРСТВО ЯК ЗАСІБ БОРОТЬБИ ВЛАДИ ЗІ СТАРООБРЯДНИЦТВОМ У 40-60-ТІ РОКИ ХІХ СТОЛІТТЯ (НА МАТЕРІАЛАХ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ) - Стаття - 11 Стр.
З ІСТОРІЇ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ ОБЛАСТІ [ЗА МАТЕРІАЛАМИ ДЕРЖАВНОГО АРХІВУ ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ) - Стаття - 8 Стр.
ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ МОДЕРНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ В ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІЙ СПАДЩИНІ УКРАЇНСЬКИХ РАДИКАЛ-ДЕМОКРАТІВ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ - Стаття - 16 Стр.