Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



С

С.П. Донченко

АГРАРНЕ ПИТАННЯ В ПРОГРАМНИХ ДОКУМЕНТАХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ В УКРАЇНІ (ПОЧАТОК ХХ СТОЛІТТЯ)

Сучасна незалежна Україна стоїть перед проблемою вирішення аграрного питання, і перш за все - хто має бути власником землі. Єдиної точки зору в суспільстві не існує. Така саме ситуація була на початку ХХ ст., і ті ж питання ставили перед собою політичні партії України, і точки зору були різні: від збереження приватної власності - до націоналізації землі.

В історичній науці ця проблема завжди привертала увагу дослідників. Практично всі роботи, які висвітлювали початок ХХ століття, так чи інакше торкалися аграрного питання, але конкретно проблему вивчали такі історики як В.С. Костенко, В.С. Куцевський, В.Ф. Солдатенко, В.В. Шелохаєв. Спільною рисою їх робіт є розгляд аграрного питання з позиції вирішення селянських вимог, відокремлено від поглядів різних прошарків населення на власність.

У статті зроблена спроба провести порівняльний аналіз аграрних вимог різних політичних партій України початку ХХ ст.

В означений період у Російській імперії накопичилось чимало невирішених проблем: соціальне питання, національне, питання демократичних свобод, робітниче тощо. Аграрне питання в цьому ряду посідає особливе місце, бо воно було надзвичайно складним у вирішенні.

І перш ніж перейти до розгляду постановки аграрного питання в програмних документах партій, звернемося до такого поняття, як "власність" - саме воно було причиною того, як формулювалися вимоги, саме воно було тим явищем, яке розмежовувало партії.

Безумовним є той факт, що партії поміщиків і буржуазії були за збереження значної приватної власності. Так, монархісти вважали: "Всяка власність, у тому числі і земельна, має бути недоторкана" [1.-С.20].

Серед кадетів з цього питання, як і з деяких інших, одностайності не було. Так, на установчому з'їзді П. Мілюков, лідер кадетів, у вступній промові сказав: ".начебто ми заперечуємо єдність Росії й приватну власність. Ні того, ні іншого конституційно- демократична партія, певна річ, не заперечує, але вона є непримиренним противником бюрократичної централізації й манчестерства" [2.-Ф.1682.-Оп.1.-Спр.5.-Арк.3]. Загалом ідеологи ліберальної буржуазії боялися, що знищення приватної власності на землю може надалі привести до знищення власності на капітал. "Якщо одібрати землю, - писав

Чупров, - хто дасть гарантію, що у майбутньому не відберуть і капітал" [3.-С. 112].

На ІІІ з'їзді Партії народної свободи у своїй доповіді Зубрілін наголошував: "Партія не обіцяла націоналізації землі, не робить цього і тепер" [4]. Але на цьому ж з'їзді, цитуємо газету "Южный край", під час обговорення з'ясувалось, що більшість присутніх розглядають справу аграрної реформи, як перший крок до повної націоналізації землі [5].

Ці розбіжності були нормальним явищем для кадетів. Адже вони не були прибічниками програмової політики і неодноразово змінювали найважливіші положення своєї програми, пристосовували їх до реалій поточного політичного життя. Особливо яскраво це помітно на прикладі головного питання будь-якої політичної партії, що дозволяє судити про її характер, - питання державного устрою. Цей пункт програми впродовж не повних двадцяти років змінювався тричі [6].

Неодноразово кадети змінювали свою позицію і щодо іншого важливого програмового питання - про Установчі збори. Спочатку вони ввели до програми вимогу про їх скликання. Але вже на ІІ партійному з'їзді було вирішено відмовитись від програмової вимоги Установчих зборів і замінити її вимогою Державної думи з "установчими функціями" для вироблення конституції, яка мала бути затверджена царем. Безумовно, важко назвати таку формулу послідовно демократичною.

Взагалі кадети були досить толерантними стосовно різних точок зору в своєму середовищі, що проявлялося в їхній програмовій політиці, зокрема, щодо питання про кількість палат у майбутньому російському парламенті, про поширення виборчих прав на жінок [6.-С.92-93].

Щодо проблеми приватної власності, як російська, так і українська соціал- демократичні партії вирішували це питання не на користь останньої. Так, у програмі українських соціал-демократів читаємо: "Отже, такі економічні умови всесвітнього капіталістичного ладу гостро ставлять питання: чи потрібна приватна власність? Ми, соціал-демократи, одмовляємо: ні, не потрібна! Ми кажемо, що всі засоби до виробу продуктів: землі з будовами, підприємства з машинами та сировиною, фінансовий капітал - усе мусить з приватних рук перейти у громадську, соціальну власність. Виріб продуктів мусять провадити не наймані руки для приватних людей, а саме громадянство за для себе. Продукти не повинні іти на ринок, як запродажний товар, з тим, щоб хтось із його мав собі бариш. Продукти мають іти для справедливого поцінного обміну на споживання туди, де їх треба, і тим, кому їх не вистача. І тоді, як це буде, - говоримо ми, - соціяльні громадські класи, що їх експлоатують тепер і визискують, скинуть із себе ярмо злиднів та поневолення і стануть до радісної роботи біля вселюдського добробуту і удосконалення. Визволення це буде не тільки для тих, "на кому піт і кров", для тих, "кого гнітуть окови", як казав

Франко. Це визволення буде і для пануючого класу, для тих нещасних, що в гонитві за власним добробутом накидають ярмо на робочий люд, марнують час і силу, щоб це ярмо втримати, і щирої людської втіхи не знають, вважаючи за неї насолоду ситої скотиняки. Ця велична соціяльна революція визволить усе людство" [8.-С.70].

Вирішення питання власності через соціалізацію підтримували і українські соціалісти- революціонери: "Партія соціалістів-революціонерів буде вимагати перебудови суспільного життя на основі примусового відчуження всяких знарядь виробництва, передачу їх децентралізованим національним трудовим органам. Перебування на основі соціалізації знарядь виробництва і знищенням взагалі всякої приватної власності..." [8.-С.78-79].

Таким чином, у програмах політичних партій було фактично дві точки зору щодо приватної власності: зберегти або знищити її. В основу першого положення про буржуазний інститут права власності були закладені давно відомі принципи "свободи власності" та її "недоторканості". Тому "примусове відчуження приватної власності" або абсолютно відкидалось, як це було у монархістів та октябристів, або допускалося лише у випадках, коли цього вимагав публічний інтерес, як це було у кадетів. Що стосується другої точки зору на власність, то серед його прибічників теж не було єдності. Якщо для російських соціал-демократів державна власність мала принести поліпшення життя тільки пригнобленим масам, то в українських соціал-демократів ми бачимо бажання "звільнити" багатіїв від непосильної праці "заробляння грошей" і надати їм спокійне життя.

Аграрне питання, без перебільшень, було найгострішим, а його вирішення було надзвичайно необхідним і надзвичайно болючим, бо зачіпало інтереси переважної більшості населення. А вкрай низький рівень політичної культури в Росії початку ХХ ст. робив правове вирішення соціальної проблеми досить складним. Гострота соціальних протиріч, помножена на класовий, груповий та індивідуальний егоїзм, зумовила радикалізм вимог, які нарощувалися в залежності від посилення революційного процесу" [9.-С.27].

Радянські історики вважали, що в 1913 р. 53,2% жителів належали до пролетаріату та напівпролетаріату; 25,3% - до бідних одноосібних господарств; 19% - до більш заможних і 2,5% - до вищих прошарків (крупна буржуазія, поміщики, високопосадовці). У 1939 р. академік Немчинов навів свою класифікацію, за якою цифри були дещо інші: робітничий клас (у тому числі і сільськогосподарські робітники) - 14,8%; селяни і ремісники - 66,7%; буржуазія і поміщики (в тому числі і куркулі) - 16,3%; інтелігенція - 2,2% [10.-С.21]. Тобто вирішення аграрного питання так чи інакше очікувало майже 80% населення.

Посилювалась потреба вирішити земельне питання ще й тим, що в Росії періодичним, але стійким явищем був голод. У 1906 р. країну охопив черговий голод. Він не був таким жорстоким, як у 1891-1892 рр. За 15 років це був уже четвертий голодний рік (1891, 1898, 1901, 1906 рр.) [18.-С.67].

В Україні, як і в Росії, найбільш зацікавленими у перерозподілі землі були найбідніші селяни з наділом до 5 дес. Таких господарств було близько 44% [12.-1906.-26 листопада]. Зрозуміло, що жодна з партій не могла обійти в своїй програмі це питання, яке вимагало обов'язкового вирішення. Але як його вирішити? Монархісти пропонували: "Домагатися розширення селянського землеволодіння, не забуваючи, що усяка власність, в тому числі й земельна, має бути недоторканою". А для цього пропонували: "Вирівнювання майнових і сімейних прав селян та інших станів; земельні наділи, що знаходяться у власності кожного окремого селянина, мусять бути визнаними повною його власністю". Але цього було замало, тому далі пропонувалося: "Передача малоземельним та безземельним селянам на вигідних для них умовах усіх придатних для землеробства казенних земель". Внаслідок недостатності казенних земель, монархісти передбачали домагатися купівлі за рахунок держави у приватних власників земель, що "добровільно продаються". Продаж земель планувався за цінами, допустимими для селян. Полегшувалися умови продажу селянам землі, якщо вони бажали переселитися [1.-С.20-21].

Аналізуючи вимоги анархістів з аграрного питання, київська ліберальна газета "Рада" писала із деяким знущанням: "Дуже цікава земельна програма. "Руські люди", свідома більшість яких складається з поміщиків, виказали дуже добрий спосіб поправити свої заплутані справи. Вони пропонують, щоб уряд купував землю од приватних власників "добровільно", себ то по ціні, корисній для поміщиків, а потім дешево продавав цю землю селянам. Ріжницю в ціні повинна доплачувати держава, себ то ті ж самі селяни. Так "спасителі отечества" патріотизм з поміщицькими інтересами єднають. Хай гине державне хазяйство, аби тільки збагачувались поміщики" [12.-1906.- 10 жовтня].

Як бачимо, монархісти виступали за абсолютне збереження поміщицького і буржуазного права на приватну власність. Вимоги робітників і селян їх не цікавили. Ось як вони висловилися з приводу цих вимог на зібранні членів Київського "Союзу руського народу": "До чого зводяться вимоги революційних робітників і революційних аграріїв? До безплатного збагачення одного класу за рахунок іншого, до дармової подачки, до запускання руки в чужі кармани... Безплатне і несправедливе збагачення одного за рахунок інших не може не привести до розбещеного впливу на того, хто несправедливо збагачується. Звичка дивитись на чужу власність як на свою призводить до втрати розуміння про власність взагалі, до систематичного хижацтва, розбою і повної втрати працездатності" [1.-С.31]. Напевне монархісти добре знали це на власному досвіді, якщо так писали.

Схожі думки були і в програмі "Союзу 17 октября". Ось як пропонувалося вирішити аграрне питання у октябристів: "Регулювання дрібної земельної оренди, визнання державних, кабінетських та удільних земель фондом для


Сторінки: 1 2 3 4