Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



П

П. М. Жижиян

ВПЛИВ ПАРЛАМЕНТСЬКИХ ВИБОРІВ У ПОЛЬЩІ (2001 р.) І В УКРАЇНІ (2002 р.) НА ВИЗНАЧЕННЯ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ СТРАТЕГІЙ

Після здобуття незалежності України її стосунки з Республікою Польщею набули стратегічного значення. Пов'язано це було і з геополітичними чинниками, адже, за словами З. Бжезінського, українсько-польська співпраця, котра спирається на єдність поглядів стосовно майбутнього Європи, повинна стати на нашому континенті фактом стратегічного значення [1, с. 8]. На початку ХХІ ст. у Польщі (2001 р.) і в Україні (2002 р.) відбулися парламентські вибори, за результатами яких можна було робити прогнози щодо розвитку зовнішньополітичних стратегій держав. Особливо важливими мали стати вибори в Україні.

Цей період українсько-польских відносин є досить цікавим для дослідників. Питання впливу внутрішньополітичних факторів на двосторонні відносини розглядається у контексті міжпарламентських зв'язків, зокрема у статті В. Гевко „Українсько-польські міжпарламентські взаємини" [2]. Крім того, важливими для вивчення проблеми є публікації різноманітних наукових установ, наприклад таких, як Інститут політики (м. Київ) [3]. Дотично проблем впливу українських внутріньополітичних факторів на зовнішню політику України торкається у своїй монографії Малярчук В. А. [4].

Становлення і розвиток українсько-польських відносин протягом 1999-2004 років здійснювалися на фоні серйозних перетворень в усіх сферах життя обох країн. У досліджуваний період значних змін зазнала, перш за все, політична складова суспільного життя обох країн.

У Польщі, в результаті парламентських виборів (2001 р.), до влади прийшла нова політична сила, яка, взявши естафету у революційної „Солідарності", розпочала „мирне будівництво". В Україні, перед черговими виборами до Верховної Ради (2002 р.), була впроваджена мажоритарно-пропорційна виборча система [5, с. 265], покликана створити передумови для інституалізації суспільно-політичного життя. Ця подія практично заклала підвалини для формування нової політичної структури, де вперше провідну роль у парламенті стали відігравати саме політичні партії як повноцінні суб'єкти політичного процесу.

Особливістю парламентської передвиборчої кампанії у Польщі 2001 року була фактична відсутність ідеологічних суперечностей стосовно зовнішньої політики країни. Адже зовнішньополітичні орієнтири РП були визначені задовго до цього. Тому-то зовнішня політика і не була основною темою передвиборчих програм партій та блоків. В Україні ж, навпаки, дискусія навколо зовнішньополітичного курсу держави займала далеко не останнє місце у передвиборчій кампанії.

Жодна з політичних сил Польщі, що потрапили до Сейму та Сенату, не відкидала необхідності вступу до Європейського Союзу, тобто євроатлантичного вектору зовнішньополітичної стратегії країни. Суперечності виникали лише відносно паритетності та рівноправності стосунків Польща - ЄС. Позиція переможця виборчих перегонів Союзу Лівиці Демократичної - Унії Праці щодо ЄС формулювалася так: „Інтеграція не є ціллю самою по собі. Хочемо бути в Європейському Союзі тому, щоб краще реалізувати наші основні завдання: швидке економічне зростання, осучаснення сільського господарства, виправлення інфраструктури, вирівнювання шансів" [6].

Отже, за результатами парламентських виборів у Польщі 2001 р. впевнену перемогу здобув блок партій Союзу Лівиці Демократичної - Унії Праці, набравши 41,4% голосів виборців (див. табл. 1) [3, с. 49].

Результати парламентських виборів у Польщі для розвитку українсько-польських відносин мали велике значення. Фахівці відзначали, що попередній уряд правих (сформований коаліцією так званої Акції Виборчої „Солідарності" та Унією Вольності) був надійним союзником України, як в питаннях політичного, так і економічного характеру. Польща першою визнала незалежність України і активно лобіювала українські інтереси в європейських та євроатлантичних структурах. Тривалий час Польща, як член „Веймарського трикутника" (Польща-Німеччина-Франція), виступала посередником у переговорах між Україною і Заходом, зокрема, була безпосереднім контактором у кризові моменти для зовнішньої і внутрішньої політики України (членство в ПАРЄ, „справа Гонгадзе" та ін.).

Така форма міждержавної співпраці була можливою завдяки консенсусу в „українському питанні" між усіма політичними силами Польщі, а також, не в останню чергу, через добрі стосунки президентів обох країн. Однак після зміни владної коаліції таке становище у відносинах обох країн дещо змінилося. На думку польських аналітиків, новий уряд РП не мав би бути настільки „відданим" Україні. Адже лідери СЛД не приховували, що значний внесок у структурне зміцнення партії і фінансування кампанії зробив О. Гудзоватий, якого називають „польським олігархом" і який є власником концерну „Бартінпекс", польського партнера російського „Газпрому". За оцінками польських аналітиків, на той час відносини Москви і Варшави будувалися у нових реаліях. Росія визнала історичний вибір Польщі, її західну орієнтацію та членство в НАТО. З того моменту країна могла б скорегувати свої східноєвропейські пріоритети від „політично проукраїнських" в бік „економічно проросійських" [3, с. 50]. Свідченням зміни акцентів у відносинах стала, зокрема, заява віце-прем'єра, міністра фінансів Польщі М. Бєлки, зроблена ним 15 січня 2002 р., напередодні візиту В. Путіна. Зміст заяви полягав у тому, що уряд РП цілком підтримував ідею спорудження трубопроводу для транспортування російського газу до Західної Європи територією Польщі в обхід України [7, с. 3].

Тому прихід до влади в РП новоствореної урядової коаліції, за прогнозами експертів, мав значно активізувати інтеграційний процес з основними європейськими структурами, сприяти покращенню двосторонніх відносин з Росією, у першу чергу, в економічній сфері, що дало б можливість відновити вихід польських товаровиробників на російський ринок та забезпечити поставки енергоносіїв до РП [3, с. 50].

Як засвідчив подальший розвиток подій, російський чинник у польській політиці не зміг переважити чинник європейський (новий уряд країни був послідовним прихильником вступу Польщі до ЄС), проте поступово зменшив вагу українського чинника у формуванні зовнішньої політики РП.

Серед програмних положень виборчого блоку „Блок Віктора Ющенка „Наша Україна" варто відзначити найголовніші: вихід з СНД, вступ до СОТ, повна інтеграція України до ЄС, активний розвиток військового та військово-технічного співробітництва з НАТО, інтеграція до політичних

В Україні парламентські вибори відбулися в 2002 р. Результати виборів до Верховної Ради засвідчили відсутність консенсусу в українському суспільстві щодо пріоритетних питань зовнішньополітичного спрямування держави. Адже до парламенту потрапили політичні сили, програмні засади яких щодо зовнішньої політики України суттєво відрізнялися (див. таблицю 2) [8].

структур НАТО, активна участь у миротворчій діяльності ООН, поглиблення співпраці з партнерами у блоці ГУУАМ, розширення участі України у роботі міжнародних та європейських організацій.

Найближчий конкурент „Нашої України" - Комуністична партія України, що серед своїх основних завдань у сфері зовнішньої політики називала відродження на новій основі Союзу рівноправних братніх народів як добровільного об'єднання суверенних соціалістичних держав, активний вплив України на поглиблення інтеграційних процесів у СНД, входження до системи колективної безпеки країни СНД; крім того, комуністи виступали проти реалізації планів включення України до військових структур НАТО.

Програма виборчого блоку „За Єдину Україну!" анонсувала такі основні тези: спільне з Російською федерацією входження до сучасного європейського економічного та культурного простору, використання механізму СНД як засобу узгодження інтересів, у першу чергу, на двосторонній основі, економічне співробітництво в рамках СНД - умова збереження ринків збуту та розвитку економічного потенціалу України, подальший розвиток і оптимізація співпраці України з НАТО.

Виборчий блок Юлії Тимошенко серед головних завдань зовнішньої політики України виділяв наступні: стати авторитетним геостратегічним центром, лідером консолідації країн Центрального і Східноєвропейського регіону, вступ до ЄС і НАТО, економізацію зовнішньополітичної діяльності, широкомасштабне економічне співробітництво з країнами-сусідами, у першу чергу, з РФ, а також з такими провідними країнами світу, як США, ФРН, Велика Британія, Франція, Японія, Китай, Індія.

У програмі ж Соціалістичної партії України серед пріоритетів були братерські відносини з Росією, Білоруссю та іншими сусідами, консолідація та захист слов'янства, збереження позаблокового статусу України. Також українські соціалісти наголошували на помилковості розширення НАТО на схід.

Соціал-демократична партія України (об'єднана) стратегічно важливими розглядала такі напрямки діяльності: інтеграція до Європейського співтовариства, участь у створенні системи загальноєвропейської безпеки, зміцнення стратегічного партнерства з Росією і США, розширення співробітництва з країнами СНД, створення необхідних умов для вступу України до СОТ [8, с. 7-19].

Такий короткий огляд передвиборчих програмних положень українських партій дозволяє зробити деякі висновки щодо існуючих в українському суспільстві у 2002 році варіантів розвитку зовнішньополітичного курсу. Отже, результатом електорального вибору у 2002 році стали три основні концепції геостратегічного розвитку України:

інтеграція до ЄС та НАТО, тобто євроатлантичний, прозахідний вектор зовнішньої політики України (Блок „Наша Україна", Блок Ю. Тимошенко);

так звана „багатовекторність" з нахилом до євроінтеграції, тобто достатньо нечітко визначена зовнішньополітична стратегія розвитку держави, яка відповідала тодішній офіційній зовнішній політиці України (Блок „За Єдину Україну!", СДПУ(о));

архаїчна концепція братнього союзу всіх слов'ян під прапором комунізму та соціалізму, які об'єднуються заради виживання у протистоянні із Західною цивілізацією (Комуністична партія України, Соціалістична партія України).

Симптоматичним для результатів парламентських виборів в Україні стало те, що ті політичні сили, які декларували відверто атавістичні ідеї (насамперед КПУ та СПУ), здобули значну кількість голосів у парламенті, і, відповідно, можливість впливати на зовнішню політику держави. Свідченням такого стану речей є те, що фракції цих партій навіть мали представництво у комітетах ВР, до компетенції яких були віднесені питання зовнішньої політики: КПУ мала 4 представники у комітеті із закордонних справ та 3 чол. у комітеті з питань національної безпеки і оборони (більше того, цей комітет очолювався комуністом Г. Крючковим). СПУ ж мала по одному представнику у кожному з трьох відповідних профільних комітетів ВР (див. табл. 3) [4, с. 85].

Як видно з цієї таблиці, політичні сили, які відстоювали так звану „багатовекторність з євроінтеграційним ухилом" мали більшість у вирішенні тієї чи іншої проблеми зовнішньої політики України. Наприклад, фракції „Регіонів України", ППУ, „Трудової України", Аграрної партії, „Демократичних ініціатив", СДПУ(о) та НДП мали 11 (50%) своїх представників у комітеті із закордонних справ, приблизно така ж ситуація спостерігалася й в інших профільних комітетах.

Для нашого дослідження важливим є той факт, що результати виборів не відповідали результатам соціологічних досліджень. Адже за результатами соціологічних досліджень Центру Разумкова протягом 2002 року на питання „Чи потрібно Україні вступити до Європейського Союзу?" позитивну відповідь давали від 57,6% до 65,1% респондентів [10, с. 44]. З огляду на це, здивування викликає той факт, що партії, які однозначно проголошували вступ до ЄС, НАТО не мали абсолютної більшості у парламенті, і не змогли, як показали наступні події, реалізовувати свої програмні положення у цій


Сторінки: 1 2