Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



О

О.Б. Шляхов

ДІЯЛЬНІСТЬ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ СЕРЕД МОРЯКІВ ТОРГОВЕЛЬНОГО ФЛОТУ АЗОВО-ЧОРНОМОРСЬКОГО БАСЕЙНУ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

Розробка сучасними дослідниками вузлових проблем вітчизняної історії у завершальний період існування Романівської імперії, до складу якої входила значна частина українських земель, наполегливо вимагає спеціальних та ґрунтовних розвідок тих історичних передумов, які викликали політичну кризу 1917 р., а зрештою і з'ясувати - наскільки неминучими та об'єктивно закономірними були наступні події в Україні, що призвели до розколу в суспільстві, розгортання братовбивчої громадянської війни, а врешті- решт, і до поразки національно-визвольних змагань, невдачі тогочасних спроб розбудувати власну, національну державу.

У зв'язку з цим, без сумніву, актуальним є аналіз тих політичних та соціально- економічних процесів, які мали місце в Україні наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст., зокрема, вивчення дій на політичній арені основних класів - буржуазії і робітництва, впливу на них політичних сил різного напрямку.

Не дивлячись на те, що тема історії робітництва завжди була пріоритетною в історичній літературі радянських часів, і тут залишаються певні білі плями, є потреба у новому погляді на особливості тогочасної поведінки робітників, участі пролетаріату українських губерній у суспільно-політичному житті, діяльності в його середовищі політичних партій. Як відзначав у своєї статті "Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст." О.П. Реєнт, досі "недостатньо вивченими залишаються питання про різні течії в українському пролетарському русі, взаємини між ними, а також вплив небільшовицьких партій у робітничому середовищі" [1 .-С.21].

Відзначене стосується і дослідження діяльності політичних партій серед представників такої досить чисельної групи транспортного пролетаріату України, як судноробітники Азово-Чорноморського басейну. В історичній літературі це питання вивчене ще недостатньо повно. Так, радянська історіографія майже виключно досліджувала агітаційно-пропагандистську роботу в торговельному флоті більшовиків. Зокрема, це питання або окремі його аспекти розглядалися українськими істориками І.П. Никифорчуком, С.К. Мельником, Г.О. Рубцовим, П.М. Шморгуном, П.Л. Варгатюком, В.Ф. Солдатенком та ін. [2; 3; 4; 5; 6]. Однак жорстко регламентований згори методологічний інструментарій, надмірна ідеологізація історичної науки не дали можливості дослідникам в той час всебічно, неупереджено висвітлити питання впливу на команди комерційних суден басейну різних політичних партій.

З проголошенням незалежності України увагу істориків привертає діяльності серед моряків Чорного та Азовського морів як правих, так і ліворадикальних організацій. Наприклад, І.Г. Самарцев у своїй статті торкнувся питання створення в торговельному флоті басейну в 1906 р. відділу "Союзу руського народу" [7.-С.95]. Діяльність анархістів- синдикалістів у середовищі судноробітників басейну згадується у працях О.М. Лебеденко, В.О. Савченко та інших авторів [8.-С.38; 9.-С.142; 10.-С.101].

У той же час в історичній літературі всебічно ще не розглянуті форми та методи діяльності в середовищі моряків деяких політичних угрупувань, зокрема, представників консервативних сил, а також організацій та груп неонародницького напрямку (це ж стосується і українських національних партій), докладно не висвітлені наслідки їх роботи. Певним чином розв'язати ці питання спробує автор цієї статті.

Треба відзначити, що на початку ХХ ст. партії та організації різного політичного забарвлення як загальноросійські, осередки яких діяли в Україні, так і суто національні, намагаючись поширити свою соціальну базу, вдавалися до спроб охопити своїм впливом робітничий клас, який швидко зростав у кількісному відношенні, перетворюючись на вагомий чинник у громадському житті. В той же час рівень їх впливу на робітництво

України і в тому числі на моряків торговельного флоту, був далеко не однаковий. Так, серед команд комерційних суден беззаперечно домінували представники лівих партій Російської імперії. Щоб з'ясувати, чому так сталося, треба звернути увагу на деякі загальні тенденції, які мали місце у поглядах та настроях трудящих мас, їх ставленні до тих або інших політичних сил.

Зауважимо, що на відміну від країн Західної Європи, серед пролетаріату України не зустрічали особливої підтримки помірковані проекти реформ, шляхи виходу з політичної кризи, які пропонувалися діячами ліберального напрямку. В зв'язку з цим, необхідно згадати, що ліберали, зокрема, українські, наполягали на впровадженні конституційно- парламентського ладу, демократичних свобод, реалізації культурного самовизначення націй, впровадження територіальної автономії України, а також здійснення певних соціальних перетворень, які б могли покращити становище народу. Зрештою, як свідчить історичний досвід, ліберальна ідеологія забезпечує необхідний баланс влади та громадянського контролю над нею, дозволяє вирішити питання стосовно співвідношення прав окремої особи, суспільства та держави, дає можливість узгодити індивідуальний інтерес із громадським, на підставі чого тільки й можливий прогрес суспільства.

Однак в умовах російської та української дійсності початку ХХ ст., коли соціальне протистояння досягло своєї критичної точки, коли політична лінія на досягнення компромісу як правими, так і лівими силами сприймалася як відступництво та зрада, а єдиним ефективним засобом боротьби протягом століть вважалися силові методи, коли в суспільній думці переважали різкі тони та крайні оцінки, ліберальна альтернатива, розрахована на мирний, еволюційний шлях розвитку, виявилася нездійсненною. Невипадково, що і вживане тоді слово "ліберал" набуло в суспільстві в цілому іронічного звучання.

У свою чергу, це давало підстави представникам консервативно-монархічних кіл наголошувати, що народні маси не бачили жодної різниці між урядовим чиновником та інтелігентом. Більш того, як небезпідставно відзначав колишній міністр внутрішніх справ у кабінеті С. Вітте, член Державної ради імперії П.Н. Дурново: "Робітник з більшою довірою поставиться до фабричного інспектора, який живе на заробітну плату, ніж до фабриканта- законодавця, хоч би той сповідував усі принципи кадетської партії" [11.-С. 13].

Неспроможність лібералів подолати свою соціальну і культурну відчуженість від неорганізованих мас робітників та селян мала наслідком постійну проблему - відсутність широкого соціального підґрунтя. Один з відомих діячів демократичної опозиції Російської імперії князь Є. Трубецькой писав, що "нас губить слабкий, зародковий поки розвиток тих середніх верств суспільства, які могли б послужити провідниками правових ідей у життя". "В інших країнах найбільш утопічними справедливо вважаються найбільш крайні проекти перетворень громадських та політичних, - підкреслював він. У нас навпаки: чим проект поміркованіше, тим він утопічніше, нездійсненіше" [12.-С. 191-193]. Відзначене багато у чому стосувалося і становища в українських губерніях. Невипадково, що утворені на початку ХХ ст. національні політичні партії, які мали ліберальну забарвленість, такі як УДП або УДРП, не мали широкої соціальної бази, а отже, були нечисленними.

Зауважимо, що значна частина пролетаріату України також не сприймала поглядів монархічних організацій, не підтримувала запропоновані ними засоби боротьби. В результаті переважна більшість робітників уникала співробітництва з чорносотенцями, остерігалася їх і, згадуючи штрейкбрехерську роль останніх під час страйків, нерідко ставилася до них відкрито вороже. Водночас треба згадати, що окремі робітничі осередки все ж таки діяли у складі "Союзу руського народу" та подібних йому угрупувань. Останнє пояснювалося тим, що якась частина робітників намагалася знайти у монархістів підтримку у вирішенні нагальних питань свого побуту та праці, з їх допомогою дати відсіч діям деструктивних сил.

Зовсім по-іншому робітництво відносилося до партій лівого спрямування. Негативний досвід внутрішньої соціальної політики царизму зумовив радикалізацію робітничого руху, набуття ним політичного характеру, штовхав в обійми прибічників соціалістичних поглядів.

Слід згадати, що ще з 60-х років ХІХ ст. в Російській імперії посилився соціалістичний рух у всьому розмаїтті його виявів. Зокрема, ліві пропонували радикальний шлях зламу всієї існуючої системи, прискорений перехід до соціалізму, хоча передумови для цього в економічно та культурно відсталій країні ще далеко не сформувалися. Але це не зупиняло максималістськи налаштованих політиків, зокрема, неонародників та прибічників В.І. Леніна серед соціал-демократів, які, граючи на низькому рівні політичної культури мас, деяких особливостях менталітету робітництва та селянства країни, намагалися реалізувати на практиці свої утопічні ідеї, вважаючи можливим перестрибнути через об'єктивно закономірні етапи в розвитку людства. Можливі ж негативні наслідки подібних дій до уваги не бралися.

Однак ідеї, які пропонувалися представниками соціалістичних угрупувань, користувалися підтримкою значної частини населення, перш за все з середовища того ж робітництва. В зв'язку з цим необхідно вказати, що слово "соціаліст" у ХІХ - на початку ХХ ст. часто не відносили до певного соціально-політичного вчення, "соціалізм" розумівся широко, як відстоювання соціальної справедливості щодо бідних, знедолених, вихідців з "простого люду". Отже, у свідомості мас містилися елементи соціалістичної утопії, наївної віри в майбутнє царство свободи та справедливості. Внаслідок цього саме слово "соціалізм" в очах народу набувало виключно позитивного змісту, а звідси і популярність у широких колах соціалістичних ідей в інтерпретації партій лівого напрямку.

Окрім того, соціально-політичну орієнтацію пролетаріату України програмувала своєрідність його національного складу, значну частину в якому складали росіяни або зросійщені українці. "Для української бездержавної нації було можливо, зосереджуючись виключно на проблемах демократії або соціальної справедливості, вийти з національного простору в загальноімперський і втратити зв'язок з суто національними реаліями", - цілком слушно відзначив у своїй праці "Нарис історії культури України" М. Попович [13.-С.431]. Власне це і сталося з робітництвом України, яке у своїх політичних симпатіях віддавало перевагу саме загальноросійським партіям соціалістичного спрямування.

Внаслідок цього, за висловом Ісаака Мазепи, напередодні революції 1905-1907 рр. "малосвідомі національно українські робітники жили і боролися за свої інтереси під впливом і проводом російських соціал-демократів" [14.-С.17]. Молода ж українська соціал- демократія, яка на початку ХХ ст. претендувала на роль об' єднуючого національного політичного центру, була нечисленна і, головним чином, вела роботу у селянському середовищі.

Означені тенденції щодо впливу на робітництво України політичних партій, фактично у повному обсязі знайшли відбиття у морському транспорті Чорного та Азовського морів. Важкі умови праці та життя моряків, політичне безправ'я, злидні об'єктивно створювали сприятливий ґрунт для розповсюдження серед них соціалістичних ідей. Зокрема цьому сприяло і збільшення у складі команд кількості вихідців з лав фабрично-заводського пролетаріату.

Водночас слід відзначити, що досить тривалий період працівники морського транспорту, внаслідок особливостей їх умов праці, перебували поза межами дій різного ґатунку протиурядових організацій Російської імперії. Представники влади та адміністрації пароплавних товариств сподівалися, що так буде і завжди. "Були всі підстави думати, що соціалістичні намагання не торкнуться особового складу моряків, що служать у торговельному флоті, - писав у 1901 р. часопис "Известия императорского общества для содействия русскому торговому мореходству. - Віддалені від портів протягом тривалого періоду плавання,


Сторінки: 1 2 3 4