Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



М

М.В. Стопчак

ДІЯЛЬНІСТЬ ДИРЕКТОРІЇ УНР У ГАЛУЗІ КУЛЬТУРИ, 1918-1920 РР.: ДО ІСТОРІОГРАФІЇ ПРОБЛЕМИ

Державотворчі процеси в Україні у 1917-1920 рр. були надзвичайно суперечливими, протікали далеко не рівномірно, часом вибухаючи з великою енергією, згодом згасаючи. Українські суспільно-політичні сили, які брали участь у визвольній боротьбі, були нерідко непримиренними один до одного, обіймали діаметрально протилежні політичні позиції. В результаті була втрачена рідкісна можливість і унікальний шанс відродити українську державу. Проте чи не єдиним об'єднуючим стрижнем для всіх українських національно-визвольних сил, незалежно від їх політичної орієнтації, стало відродження української культури, що забезпечило його поширення та активізацію, і залишилось величним надбанням

української революції. Навіть в умовах більшовицької окупації інерція національно- культурного відродження тривала і певний час породжувала все нові і нові яскраві духовні явища.

Вивчення проблеми культурного будівництва за доби Директорії УНР українськими дослідниками розпочалося вже наприкінці 1920 - на початку 1921 р. Однією з перших була праця відомого українського культурно-освітнього діяча С. Постернака "Із історії освітнього руху на Україні за часи революції 1917-1919 рр.", видана Всеукраїнським кооперативним видавничим союзом у Києві 1920 р. Її можна вважати першою спробою охарактеризувати особливості культурно- освітнього життя в Україні на протязі 1917-1919 рр. І по наш час вона залишається одним із найбільш ґрунтовних і змістовних досліджень цієї теми, хоча автору і не вдалося уникнути суб'єктивного трактування доби Української Держави. До певної міри це можна пояснити тим, що сам автор займав урядові посади в апараті міністерства народної освіти УНР, зокрема, у грудні 1917 р. був призначений губернським комісаром освіти на Київщині. Отож не дивно, що з десяти періодів у розвитку національно-освітнього руху в 1917-1919 рр. шість він відносить до доби Центральної ради, і по одному - до періодів гетьманської держави, Директорії, радянської й денікінської окупації України.

Характеризуючи освітній рух у період Української Держави, який привертає нашу увагу у зв'язку з тим, що він передував добі Директорії, автор поділяє його на три стадії: самостійництва, федералізму і "єдиної неділимої" Росії. Узагалі як і більшість дослідників, публіцистів, суспільно-політичних діячів, які належали до політичного табору українських соціалістичних партій і в силу своєї політичної заангажованності не бачили ніяких позитивних зрушень у галузі культури в цей період, С. Постернак називає цей період "періодом гострої боротьби українського громадянства та вчительства за українську школу". Разом з тим, автор змушений "зазначити, що хоч і дуже багато було негативного в часи Гетьманщини, було й не мало позитивного: величезне збільшення початкових, вищих початкових і середніх шкіл; одкриття українських університетів, Академії наук і т. ін.". С. Постернак, аналізуючи добу Директорії, називає її періодом "особливо рішучого й твердого національного курсу, з нахилом у бік шовінізму". Пояснюючи причини цього, автор зазначає, що "під впливом і в процесі національної боротьби пробуджується, зростає і загострюється серед українського громадянства національне почуття". Весь процес гострої національної боротьби, яким позначилась доба Української Держави, на думку С. Постернака, "потяг психологічно за собою той рішучий національний курс, під прапором якого виступала і Директорія, і українське громадянство, і українське вчительство". В основному весь освітній рух доби Директорії, як зазначає дослідник, був продовженням освітнього руху за часів Центральної ради, перерваного, на його думку, у добу гетьманування П. Скоропадського. За Директорії відновлюють свою діяльність усі колишні установи, закриті Українською Державою, відновлюється робота комісій і Ради міністра народної освіти, продовжується робота над законопроектами, закладеними за часів першого періоду УНР тощо [1.-С.13-14].

Автор детально аналізує шкільну реформу в Україні, проект єдиної школи, яка, на думку її творців, мусила "обслуговувати все громадянство, дітей всіх класів, незалежно од соціального становища їх батьків". Тим самим єдина школа повинна була не тільки забезпечити, але й "надати нації монолітного характеру". Тому вона мала стати "єдиною школою й по формі і по мові". У проекті наголошувалось, що в єдиній школі "наука мусить бути лише засобом до виховання", у виховному процесі мали бути використані мистецтво, релігія, мораль і фізкультура [1.-С.41].

Аналізуючи розвиток культури за часів Директорії, С. Постернак доходить висновку, що "коли піднялося повстання проти Гетьманщини, і коли виявилося особливо вороже відношення з боку російського громадянства й всієї російської преси до повстанського руху, ще більше загострилися відносини між українським і російським громадянством... Давали себе знати психологічні наслідки всього попереднього процесу національної боротьби на протязі всієї революції, особливо ж за Гетьманщини й за повстання". Психологічним наслідком цього процесу, на думку дослідника, став рішучий і різкий національний курс, "під прапором якого виступила і Директорія, і українське громадянство, і українське вчительство". Для реалізації цього курсу планувалось проведення рішучих заходів по українізації всіх типів шкіл, у т.ч. і вищих. Намічені були відповідні зміни у статуті Української Академії Наук тощо [1.-С.37].

Працю С. Постернака суттєво доповнює дослідження С. Сірополка "Історія освіти на Україні". Автор, наслідуючи свого попередника, намагається заперечувати плідну діяльність у галузі освіти і науки гетьманського уряду, трактуючи її як таку, що була заініційована апаратом Центральної ради, зокрема, ухвала про заснування Українського університету у Києві, створення Української Академії наук тощо. Натомість весь час наголошується на погіршенні справи реформування шкільної освіти, позашкільного виховання і т.п. Зокрема, С. Сірополко зазначає, що "справа професійної освіти анітрохи не посунулася вперед", позашкільна освіта "опинилася в найгіршому положенні", "на місцях йшло планове й безпланове руйнування того, що було зроблене за Центральної Ради" [2.-С.156-157]. Отже, можна констатувати, що автор в цілому не сприйняв як конструктивну, величезну національно-культурну роботу доби Гетьманату, який вважався реакційним буржуазно-поміщицьким інститутом.

С. Сірополко здебільшого досліджує діяльність органів управління освітньою справою в УНР, аналізує розроблені Міністерством народної освіти за дорученням уряду законопроекти про єдиний український правопис, єдину школу, професійну освіту і позашкільне виховання. Не оминув він увагою й заходи, спрямовані на державну підтримку закладів культури (театрів, видавництв, Республіканської Капели). С.Сірополко подає також, хоч і незначні, відомості про роботу Другого з'їзду Всеукраїнської учительської спілки. Він звертає увагу на той факт, що вже в січні 1919 р. за наказом Директорії було відкрито перший учительський інститут і протягом року планувалось відкриття ще восьми, збільшувалась заробітна плата і державна допомога просвітянам. "За Директорії наступила знову доба контакту й співробітництва з організованим українським учительством", - підкреслює він [2.159-160].

Той же автор у нарисі "Народна освіта на українських землях і в колоніях" у загальних рисах висвітлює процес розвитку народної освіти в Україні в досліджуваний період. Цей нарис уміщено у збірнику "Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича", який вийшов друком 1940 р. у Подєбрадах. С. Сірополко, як він сам зазначає, обмежується "дуже короткими відомостями" про стан народної освіти в добу Директорії. На відміну від його ж таки вищецитованої праці, автор проводить думку, що "під час влади гетьмана П. Скоропадського розвиток українського шкільництва на Україні не припинявся". С. Сірополко констатує, що у добу гетьманської Української Держави ряд проектів, започаткованих ще Українською Центральною радою, здобули своє логічне завершення, як, зокрема, заснування Української Академії Наук. Разом із тим, він наголошує, що "багато проектів, намічених владою Української Центральної ради, гетьманська влада відклала, а управлінням освітньою справою на місцях надала знову бюрократичного характеру".

Характеризуючи розвиток освіти у період Директорії, С. Сірополко підкреслює, що він "визначався продовженням праці, раніше розпочатої ще за Української Центральної ради, та відновленням колишніх місцевих органів управління народною освітою, скасованих в період гетьманування П. Скоропадського". Далі він наводить статистичні відомості про стан народної освіти в Україні напередодні окупації її території більшовицькими військами, тобто на січень 1919 р. Наведені цифри засвідчують, що протягом часу існування Української Держави національне шкільне будівництво набрало великих обертів. Це дає можливість стверджувати, що Директорія, прийшовши до влади, успадкувала широку мережу освітніх установ усіх рівнів (від народних до вищих шкіл). Адже за місяць перебування при владі вона не зуміла б досягти таких результатів і фактично встигла лише змінити систему їх управління [3.-С.73].

Серед досліджень, присвячених становленню системи освіти в Україні, слід виділити монографію І. Крилова "Система освіти в Україні (1917-1939)", видану в Мюнхені у 1956 р. В окремому розділі "Система освіти в Українській Народній Республіці (1917-1919 рр.)" розкривається процес розбудови системи загальної освіти, подається схема загальної освіти у єдиній школі. Проект, який готувала низка освітян, було узгоджено 21 жовтня 1919 р. у Кам'янці-Подільському на засіданні спеціальної комісії, створеної Радою Народних Міністрів УНР, і остаточно затверджено вже у Тарнові - місці осідку уряду УНР - 17 червня 1921 р. І. Крилов наголошує, що "питання єдиної школи настільки було в центрі уваги Міністерства народної освіти й Товариства шкільної освіти, що над виданим у 1919 р. проектом працювало за далеко неповними даними 136 осіб науковців, професорів і вчителів" [4.-С.78].

Чимало розмаїтих матеріалів з історії культури доби національно-визвольних змагань вміщував журнал "Бібліологічні вісті", який виходив у 20-х рр. Зокрема, важливу інформацію про видавничу справу в Україні подає стаття Д. Лисиченка "Короткий огляд української видавничої діяльності, преси та книготоргівлі на колишній Катеринославщині" [5.-С.65]. В умовах політичної цензури, автор був змушений уникати характеристики політики Директорії у галузі друкарства, разом з тим він показав кількість видавництв, напрямки їх діяльності і тематику видань. На жаль, автор досліджує видавничий процес лише в одному регіоні України.

Окремо слід зупинитися на працях відомого українського державного, церковного культурного діяча І. Огієнка, призначеного Директорією першим міністром народної освіти УНР, невдовзі - міністром сповідань. В автобіографічній хроніці "Моє життя", опублікованій у часопису "Наша культура", І. Огієнко детально зупиняється на багатьох аспектах політики Директорії щодо культурного життя в УНР у цілому та на окремих напрямках його розвитку.

У хронологічній послідовності він описує прийняття урядом законів у галузі освіти: українізацію середніх шкіл; про визнання в Україні закордонних докторатів; закриття російської гімназії "за демонстративно-вороже ставлення до української влади й публічне співання "Боже, царя храни"; надання державної допомоги українським видавництвам; підвищення


Сторінки: 1 2 3