Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



М

М. М. Мокієнко

ЄВАНГЕЛІЗАЦІЙНО-МІСІОНЕРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ПІЗНІХ ПРОТЕСТАНТІВ В УКРАЇНІ (1988-2004 рр.)

Процес оцерковлення релігійних утворень нерозривно пов'язаний з формуванням та розвитком пропагандистських засобів, що в духовному середовищі визначається як євангелізаційна та місіонерська діяльність. Визначаючи свою віру єдино істиною, представники кожної з конфесій або церков намагаються навернути до неї усіх, хто знаходиться поза їх релігійною традицією.

Розповсюдження євангельського віровчення завжди було пріоритетним видом діяльності позакультової діяльності пізніх протестантів. Згідно з Євангелієм кожен віруючий у земному житті повинен виконувати «Велике Доручення» Ісуса Христа: «Ідіть же і навчіть всі народи, хрестячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа» (Мтф. 28:19). Більшість християн переконана, що це не пропозиція, а наказ Сина Божого [1, с. 57]. Звідси надзвичайно велика увага до євангелізаційної діяльності з боку пізньопротестантських репрезентів - баптизму, п'ятидесятництва та адвентизму, які вважають, що нею повинні займатися усі віруючі, а не лише професійні благовісники.

Тема євангелізаційно-місіонерської активності на вітчизняних теренах належить до суспільно резонансних. Відтак їй присвячено окремі статті, насамперед релігієзнавців, у яких аналізуються причини розповсюдження іноземного місіонерства в Україні. Так, у працях В. Филипович та М. Мариновича відстоюється теза про те, що передумовами до місіонерської діяльності стала наявність величезного духовного запиту населення й нездатність традиційних конфесій його задовольнити. У дослідженнях С. Сьоміна та С. Свистунова звернено увагу на цілі та методику реалізації місіонерських програм. Правові аспекти проблеми знайшли відображення у працях М. Бабія. А втім, більшість авторів концентрується на дослідженні місіонерської діяльності в межах новітніх релігійних рухів, включаючи неопротестантський анклав, у той час як пізньопротестантські течії залишаються поза увагою дослідників. Крім цього, помітний акцент на вивчення перш за все іноземного фактору в місіонерстві, тоді як євангелізаційна діяльність місцевих церков не знайшла адекватного відображення.

Різноманіття євангелізаційно-місіонерських ініціатив часто призводить до необ'єктивного висвітлення та оцінок цього явища.

Метою даної статті є комплексне дослідження євангелізаційно-місіонерської діяльності пізніх протестантів, з врахуванням як місцевого, так і іноземного чинників, у контексті суспільно-духовних трансформацій в Україні.

Специфіка догматики та соціально-етичного вчення сприяли розповсюдженню євангелізаційно- місіонерської діяльності баптистів. Ще більше налаштовують на це культові особливості п'ятидесятництва. Останні вірять, що Дух Святий вилився на Церкву, щоб наділити віруючих силою для завершення навчання народів [2, с. 138]. Таке переконання засноване на словах Христа про те, що метою сповнення Святим Духом буде свідоцтво Йому до краю землі (Дії Апостолів 1:8). Значний євангелізаційний потенціал закладений в ідейно-концептуальних засадах адвентизму, особливо стосовно пророчо-есхатологічної проблематики, що орієнтує вірних до активної місії.

У радянську епоху проводити власну євангелізаційно-місіонерську діяльність не мали можливості навіть легалізовані релігійні об' єднання. Хоча в документах, які регламентували їх діяльність, вказувалося, що метою їх діяльності є проповідь біблійного вчення. У 60-ті рр. така можливість зникла й декларативно. В Інструктивному листі старшим пресвітерам ВРЄХБ, поява якого була інспірована Радою у справах релігійних культів, зазначалося, що «головною задачею богослужіння зараз є не залучення нових членів, а задоволення необхідних релігійних потреб віруючих» [3, с. 31].

У цих умовах основним джерелом поповнення протестантських громад залишалися сім'ї віруючих. Разом з тим, невірно буде стверджувати, що протестанти взагалі не займалися євангелізацією в радянський період. За висловом В. Заватскі, євангельські християни «опанували власну унікальну методику, що сприяла зросту церкви» [4, с. 29]. Так, у проповіді для прибулих євангелістів, що була заборонена законом, використовувалася «передача привітань» - складова частина євангельського богослужіння. Офіційно не дозволені недільні (суботні) школи та молодіжні гуртки фактично були замінені святкуваннями Днів народження та хоровими заняттями. Похорони віруючої людини, як правило, теж поєднувалися з богослужінням при гарантованій присутності чималої кількості невіруючих людей. Для цих же цілей використовувалося й весілля. Попри суворі заборони проконтролювати окремі контакти віруючих (на місцях роботи, навчання і т. д.) було не можливо, тому не рідкістю була «особиста євангелізація», що підкріплювалася «добрим прикладом» віруючого: старанним ставленням до роботи, відсутністю шкідливих звичок, взаємодопомогою і т. п. Задля євангелізації використовувалися релігійні радіопередачі з-за кордону, ретрансляції яких прагнули перешкодити радянські органи. Поширеним засобом особистого благовістя в період переслідувань віри стало колективне прослуховування (згодом перегляд) касет релігійного змісту. У результаті пізньопротестантський рух не просто зміг вижити в несприятливих для себе умовах, а й поповнити свої ряди. Однак досвід, набутий у сфері розповсюдження євангельського вчення, обмежувався умовами релігійних утисків, тому їх зміна у другій половині 80-х рр. викристалізувала наступні проблеми в царині євангелізації:

Відсутність вітчизняної, ретельно розробленої, структурованої та виваженої євангелізаційної програми в середовищі пізніх протестантів. В умовах обмежень та гонінь серед віруючих склалося уявлення про те, що «вільно сказане слово Христове приведе до нього мільйони» [5, с. 197].

Переважно стихійний характер євангелізаційної діяльності, викликаний, крім всього іншого, неможливістю офіційних церковних структур налагодити координацію в цій сфері. Як результат - виникнення великої кількості місій та євангелізаційних товариств з ініціативи незалежних груп віруючих. Звідси закладені підвалини протистояння місія - релігійна громада, що буде відчутне з середини 90-х рр., коли розшириться вплив іноземного місіонерства.

Несподівано великі можливості для євангелізаційної роботи викликали диспропорцію відносно інших сфер культової та позакультової діяльності як окремої громади, так і центру в цілому. Вивільнення ресурсів задля розширення благовістя відбувалося часто за рахунок ігнорування питань становлення богословсько-освітньої бази, формування пресвітерсько-проповідницьких кадрів, впорядкованості віровчення тощо.

Неоднакове сприйняття нових релігійних реалій. Частина не легалізованих течій пізнього протестантизму негативно сприйняла ідею можливості євангелізації, інтерпретуючи її як черговий крок влади супроти віруючих. Як зазначав старший пресвітер Всесоюзної Ради євангельських християн- баптистів в Україні Я. К. Духонченко: «.трапляються прикрощі, коли навіть євангелізацію, що проводиться нашими силами, вважають світською справою, справою влади» [6, с. 3].

Точкою відліку євангелізаційно-місіонерської діяльності на вітчизняних теренах став 1988 р., а саме святкування 1000-літнього ювілею хрещення Русі. Пізні протестанти вперше отримали можливість легально проводити власні заходи благовістя. Попри часті непорозуміння з місцевою владою, лише євангельсько-баптистське братство організувало 800 богослужінь, масових заходів у палацах і будинках культури та під відкритим небом [5, с. 197]. Чимала кількість подібних заходів була проведена релігійними громадами християн віри євангельської та адвентистів сьомого дня. Більшість євангелізаційних зібрань нагадувала богослужіння в межах Дому молитви, але тепер до нього мали доступ значно більше людей. Євангелізаційне служіння складалося з наступних частин: спів, у той час в основному хоровий, мав підготувати слухачів до сприйняття проповіді; «свідоцтво» - коротка розповідь віруючої людини про зміну особистого життя завдяки прилученню до релігійної громади; і, нарешті, євангелізаційна проповідь, яку виголошував, як правило, гість, часто з-за кордону. Таке зібрання закінчувалося закликом людей до покаяння - усвідомленого рішення людини на користь Христа та церкви.

1988 р. відкрив перший умовний етап пізньопротестантської євангелізації, що протікав в умовах перебудови й тривав до 1993 р. За короткий термін різко зросла кількість неофітів, що приєдналися до громад через водне хрещення. Так, якщо адвентисти сьомого дня в 1984-1988 рр. прийняли у члени церкви 3 378 чол., то така ж кількість членів приєдналася до громад у наступні два роки. Кількість приєднаних до Церкви адвентистів сьомого дня в 1991 та 1992 рр. склала відповідно 4 461 та 8 000 чол. [7, с. 231]. Помітне зростання чисельності адвентистів пов'язане з систематичною роботою серед новонавернених. З кінця 80-х рр. адвентисти, з метою навчання широких верств населення, почали адаптацію євангельської програми «Біблійний шлях до нового життя». Щоденно, протягом 4-5 тижнів на одному місці відбувалося інтенсивне проповідування, поєднане з виступами хорових та музичних колективів, паралельно вчителі дитячих класів здійснювали євангелізацію в осередку дітей. Для ефективної роботи з неофітами проводилися тримісячні курсові заняття під назвою «Так говорить Біблія», що дозволило не втратити новонавернених з поля зору, а долучити їх до адвентистських громад [8, с. 230].

На початку 90-х рр. адвентисти широко використовували великі євангелізаційні кампанії, яким передували тривалі у часі підготовчі заходи - «1000 днів жнив» й «Жнива-90». У 1991-1992 рр. силами АСД в Україні було здійснено 30 великих євангелізаційних кампаній з участю зарубіжних проповідників. Найбільшою стала євангелізаційна кампанія з участю Джеймса Гіллі (США) в м. Харкові та Дніпропетровську, після проведення якої релігійні громади адвентистів поповнилися 2 300 новонаверненими [8, с. 230].

Специфічною особливістю п' ятидесятницької євангелізації стало проведення багатолюдних зібрань з практикою молитви за хворих. Подібна форма благовістя на постійній основі провадилася в с. Маяки Одеської області, де богослужіння проходили просто неба з участю вірних з сусідніх держав. Такі практики виходять з п' ятидесятницького переконання про те, що надзвичайні явища не припинилися із закінченням апостольської епохи, а можуть бути актуалізовані й сьогодні. Ці дії повинні підкріплювати проповідь й бути її ознаками [9, с. 62]. Схожі заходи відбувалися в різних регіонах України.

У 1989 р. виникають перші вітчизняні п'ятидесятницькі місії. Місцем їх формування стали регіони, де традиційно висока чисельність християн віри євангельської (так, у м. Маріуполі виникла місія «Можливість», у Рівному - місія «Добрий Самарянин», у Луцьку - місія «Голос надії»). Специфікою організації та діяльності цих місій стала орієнтація не тільки на вітчизняний релігійний ландшафт, а перш за все на інші республіки тодішнього Радянського Союзу, особливо РРФСР, де перші українські місіонери з'явилися вже в 1990 р. Подібна зорієнтованість зумовлювалася переконанням, що український пізній протестантизм є найчисленнішим на теренах Східної Європи. Звідси, вже в цей період формується ідея про «месіанську роль» вітчизняних протестантів для народів СРСР.

Найбільший резонанс в українському суспільстві в кінці 80-х - на початку 90-х рр. отримала місіонерська діяльність представників іноземних релігійних організацій, серед яких переважна більшість - протестантські. Згідно з статистикою в 1979 р. існувало 80 західних релігійних організацій, що виявляли інтерес до Східної та Центральної Європи, а в 1989 р. їх кількість зросла до 311, при переважанні організацій, що належали різним течіям євангельських протестантів [10, с. 31]. З падінням «залізної завіси» вони отримали доступ на пострадянський простір.

Значний наплив протестантських іноземних організацій став реальністю не лише


Сторінки: 1 2 3