Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



Г

Г. П. Євсєєва

ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ У ЗАКОНОДАВЧОМУ ПРОСТОРІ УКРАЇНИ

Мова - важливий об'єкт правових відносин, що виникають між громадянами, організаціями та органами влади, оскільки є інструментом формування особистості, соціальний засіб, зберігання і передачі інформації, засіб управління людською поведінкою. Тому мова - це така соціальна реальність, що потребує спеціального нормативно-правового регулювання. Ефективне правове регулювання функціонування мовних відносин є одним із важливих і необхідних засобів попередження мовних конфліктів у суспільстві. Правове регулювання мов має комплексний характер, бо мовні відносини охоплюють широке коло суб'єктів: індивід, національні спільноти, держава, державні органи.

Моделі правового регулювання мовних відносин визначаються мовною ситуацією, що історично склалася в країні, а також залежить від мовної політики, здійснюваної державою. Реалізуючи мовну політику, держава через чинне законодавство встановлює норми, що регулюють правове положення мов. Науковці (Б.Ажнюк, О.Копиленко, В.Мамутов, Б.Тернопільський, А.Фомін, І.Лопушинський та ін.), аналізуючи правочинні акти щодо мовних питань в Україні, намагаються схилити громадську думку то один бік то в інший. Так, Б.М.Ажнюк, досліджуючи питання мовної політики і верховенства права, справедливо стверджує, що Україна успадкувала деформовану мовну ситуацію, спричинену примусовою асиміляцією українців в умовах тривалих періодів бездержавності української нації та поділів українських земель. Нормалізація мовної ситуації в Україні можлива за умови створення ефективних механізмів її здійснення органами виконавчої влади та місцевого самоврядування [8, с.42].

В.Мамутов стверджує, що тільки російська мова здатна вивести українську державу до соціа- льно-економічних висот, що штучне витіснення російської мови згубне негативними наслідками для інтелектуального потенціалу України [13].

Б.Тернопільський, розглядаючи правові засади мовної політики, порівнюючи законодавства Росії, Франції, Польщі, країн Балтії, прийшов до висновку, що Україна - чи не найдемократичніша держава світу щодо забезпечення мовних прав своїх громадян. А пробуксовування в реалізації мовного законодавства України зумовлюється тим, що в державі досі не створено спеціального державного органу, який виробляв би стратегію й тактику мовного планування, здійснював би мовну політику [19].

Ткаченко О.О., аналізуючи українську мову у правовому полі України, зазначає, що мовна ситуація та мовна політика в Україні має низку проблем, «...ми керуємося лише ст.10. Конституції України та Законом УРСР «Про мови...» 1989 року. У Верховній Раді четвертого скликання було зареєстровано п'ятнадцять законопроектів, якими передбачено надання російській мові статусу офіційної, тобто другої державної, і лише два, щодо захисту існуючого конституційного статусу мови титульної нації» [18, с.494].

До широких дискусій науковців долучаються й народні депутати. Так народний депутат М.Оніщук подає розгорнутий аналіз врегулювання такого чутливого питання, як мова в судочинстві, а точніше в кримінальному, цивільному та господарських процесах [15]. Про проблемні мовні питання з погляду регіону вболіває і депутат С.Гриневецький, який стверджує, що «таку складну для України проблему, як мовна, можна і треба вирішувати лише в правовому полі» [9]. Г.Удовенко відносячи мову до атрибутів держави, тобто одним з визначальних чинників державності, питання мовної політики відносить до питань національної безпеки держави [20].

Запропонована стаття має на меті проаналізувати чинні законодавчі акти нашої держави щодо мовної політики та визначити відповідні кроки її реалізації в державному управлінні.

Правові норми, що регулюють порядок застосування мов в Україні, містять Конституція України [2], Закон України "Про мови в Українській РСР" від 28 жовтня 1989 р., Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 p., а також інші законодавчі акти, зокрема закони України "Про національні меншини в Україні" від 25.06.1992 р., "Про освіту" в редакції від 23.03.1996 р., "Про вищу освіту" від 17.01.2002 р., "Про інформацію" від 2.10.1992 р., "Про телебачення і радіомовлення" від 21.12.1993 р., "Про видавничу справу" від 05.06.1997 р., "Про рекламу" від 03.07.1996 р., "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" від 16.11.1992 р. зрештою «Закон про мови...» (1989), Постанова Кабінету Міністрів від 2 жовтня 2003р. «Про затвердження програми розвитку і функціонування української мови на 2004-2010 роки» Концепція державної мовної політики в Україні (проект 2006) [1].

За десятою статтею Конституції України "Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України".

В Україні також "гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України" (тут і далі авторське виділення). Отже, право на захист для державної мови Конституцією України не передбачено. Однак сучасна мовна ситуація переконливо свідчить про доцільність і невідкладність прийняття законів та інших нормативно-правових актів, здатних захистити саме українську мову, а також про необхідність розроблення механізму їх реалізації.

Конституція визначає обов'язковим володіння державною мовою для Президента України (Ст. 103), для суддів судів загальної юрисдикції (Ст. 127) та суддів Конституційного суду України (Ст. 148), але, на превеликий жаль, не поширює цю вимогу на народних депутатів, оскільки депутати не тільки обранці народу а й виразники державної (тобто національної) політики. Вкрай прикро, що народні обранці не гребують користатися цією прогалиною у вітчизняному законодавстві. Як зауважує А.Загнітко "це найбільш парадоксально, оскільки саме державні органи мали би гарантувати неухильне використання української мови, сприяти впровадженню її у державницькі структури" [11, с.11]. Не можна не погодитись з науковцем, оскільки в європейському та й світовому державотворчому просторі така ситуація не тільки парадоксальна , а навіть абсурдна. Важко. Наприклад, уявити американського конгресмена, який не знає англійської (хоча США держава по- ліетнічна), чи члена французького Сенату, який не володіє французькою. А щодо чистоти мовного потоку наших народних депутатів, національно-духовної небезпеки цього питання неодноразово зазначали фахівці-мовники - А.Погрібний [16], І.Фаріон [21] та ін.

Коли депутати Верховної Ради України з парламентської трибуни виголошують промови російською, це свідчить про нерозуміння ними державотворчої функції української мови. Адже не підлягає сумніву, що реальне утвердження української мови як мови державної є одним із "важливих чинників (гарантій) реального перетворення України з пострадянського державного утворення в сучасну демократичну європейську національну державу [9, с.651]. У такому разі, як може влада очікувати на подібне розуміння від пересічних громадян - шахтарів, будівельників, лікарів тощо - обтяжених не високооплачуваними державницькими справами, а повсякденною боротьбою за існування.

Ст. 10 Конституції України також встановлює, що порядок "застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом". Недосконалість національного законодавства виявляється у тому, що на сьогодні відповідного закону й досі не прийнято. В незалежній Україні залишається чинним Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки "Про мови в Українській РСР" від 28 жовтня 1989 року.

На час його прийняття це був дійсно прогресивний нормативно-правовий акт, у якому українська мова визначалася як один з вирішальних чинників національної самобутності українського народу, за українською мовою було закріплено статус мови державної. Хоча з моменту прийняття до цього Закону і вносилися певні корективи (остання - 06.03.2003), але більшість його норм не відповідає сучасним вимогам. Зокрема, Ст. 14 встановлює, що "офіційні документи, які посвідчують статус громадянина, - паспорт, трудова книжка, документи про освіту, свідоцтво про народження, про одруження, а також документи про смерть особи виконуються українською й російською мовами. До чого на поточному етапі в документах державного зразка робити запис саме російською, а не, приміром, англійською, французькою чи іншою мовою міжнародного спілкування - не цілком зрозуміло.

Не скасовані навіть цілком застарілі положення Закону, на кшталт таких, які стосуються вже неіснуючої держави - Радянського Союзу: "документація про вибори народних депутатів СРСР подається до Центральної виборчої комісії російською мовою (Ст. 16).

Необхідність та наукове обґрунтування нового Закону про мову подає І.Лопушинський [12], який вперше аналізує зареєстровані у Верховній раді проекти (їх аж тринадцять) Закону про статус мов в Україні. Аналіз наявних у Верховній Раді законопроектів про мови свідчить, що одні з них (Урядовий, на жаль, відкликаний; народних депутатів П.Мовчаната К.Ситника; народного депутата І.Юхновського) спрямовані на утвердження державного статусу української мови, інші (П.Порошенка та В.Короля; Л.Черновецького та ін.) - на практичне витіснення української мови з сфери державного управління.

Всі згадані законопроекти обговорювалися на шпальтах українських газет. В.Німчук висловив занепокоєння щодо обговорюваних проектів і зазначив, що проект «О.Мороза робить замах на конституційні засади державного устрою України, створює передумови для суспільної дезінтеграції, зокрема виробничої та адміністративної, регіонального сепаратизму і розколу України» [13]. Ми не можемо не погодитись з автором, оскільки у багатьох законопроектах не враховано ні численних утисків української мови в минулому, ні наукових прогнозів, а головне - наукового обґрунтованої доцільності сучасної мовної стратегії.

Отже, прийняття нового закону, здатного належним чином врегулювати мовне питання в Україні, зумовлене шістнадцятирічним терміном розбудови незалежної української держави, еволюцією суспільної свідомості, зростанням духовних потреб національної еліти та іншими важливими факторами - вкрай необхідне.

Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року було прийнято у справі за поданням 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень Ст. 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади і органами місцевого самоврядування, а також використання української мови у навчальному процесі у системі освіти.

Згідно з цим рішенням, державною (офіційною) мовою є "мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя". У першу чергу, це сфери здійснення повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування (мова роботи, актів, діловодства і документації, мова взаємовідносин цих органів тощо).

На думку суддів Конституційного Суду, той факт, що статус державної мови Конституція України надала українській мові, "повністю відповідає державотворчій ролі української нації, що зазначено у преамбулі Конституції - нації, яка історично проживає на території України, складає абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі".

Досить розгорнуто викладені вимоги щодо використання мов в Законі України "Про телебачення і радіомовлення". Ст. 10 цього Закону встановлює, що:

телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою;

у разі компактного проживання на певній території національних меншин, допускається здійснення мовлення також їхньою мовою;

є обов'язковим дублювання іншомовних фільмів та інших програм державною мовою;

у загальнонаціональному масштабі частка добового ефірного часу, коли мовлення ведеться українською, має становити не менше 75 відсотків.

Уточнюється, що мова (або


Сторінки: 1 2 3