Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



Зміст і правове регулювання державної регуляторної політики

Зміст і правове регулювання державної регуляторної політики

Важливу роль у складі державної політики відіграє державна регуляторна політика. Як зазначається в Законі України від 11 вересня 2003 р. № 1160-IV "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності", це напрям державної політики, спрямований на вдосконалення правового регулювання господарських та адміністративних відносин між регуляторними або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб'єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та у спосіб, встановлені Конституцією та законами України. При цьому під господарськими відносинами мають на увазі відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання (ст. 1 ГКУ).

Згідно зі ст. 2 ГКУ учасники відносин у сфері господарювання — це суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності. Не всі учасники відносин у сфері господарювання є суб'єктами державної регуляторної політики. Це, власне, і уточнює Закон України "Про засади державної регуляторної політики в сфері господарської діяльності". За цим Законом до зазначених суб'єктів регуляторної політики належать: Верховна Рада України; Президент України; Кабінет Міністрів України; Національний банк України; Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення; центральні органи виконавчої влади; Верховна Рада Автономної Республіки Крим; Рада міністрів Автономної Республіки Крим; місцеві органи виконавчої влади; органи місцевого самоврядування; територіальні органи центральних органів виконавчої влади; державні спеціалізовані установи та організації; некомерційні самоврядні організації, які здійснюють керівництво та управління окремими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування (якщо ці органи, установи та організації відповідно до своїх повноважень приймають регуляторні акти).

Господарські відносини. Сферу господарських відносин становлять, відповідно до ГКУ, господарсько-виробничі, організаційно- господарські та внутрігосподарські відносини. При цьому господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання за безпосереднього здійснення господарської діяльності. Організаційно-господарські відносини за ГКУ — відносини між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю. І, нарешті, внутрігосподарськими є відносини між структурними підрозділами суб'єкта господарювання та між суб'єктом господарювання і його структурними підрозділами (ст. 3 ГКУ). Отже, не всі господарські відносини можуть бути предметом державної регуляторної політики, а лише організаційно-господарські. Інші господарські відносини належать не до державної регуляторної, а до іншої політики, наприклад недержавної корпоративної.

Сутність (склад) державної регуляторної політики можна визначити шляхом її класифікації за різними ознаками. Крім наведених вище класифікацій державної політики регуляторну політику можна також поділити за її видом, суб'єктами, за формою правових актів, за етапами її забезпечення тощо.

За видом розрізняють регуляторну політику, наприклад:

• у сфері цін на нафтопродукти (Постанова Кабінету Міністрів України від 25 січня 1994 р. № 21 "Про державне регулювання цін на нафтопродукти");

• у сфері регулювання продукції виробничо-технічного призначення, товарів народного споживання, робіт і послуг монопольних утворень (Постанова Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1995 р. № 135 "Про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи і послуги монопольних утворень; на продукцію виробничо- технічного призначення, товари народного споживання, роботи і послуги монопольних утворень");

• у сфері регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння (Закон України "Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними" — ВВР. — 1998. — № 9, ст. 34);

• у сфері регулювання сільськогосподарської продукції ("Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції" — ВВР. — 1997. — № 44, ст. 281) та ін.

Здійснюють класифікацію державної регуляторної політики і за її суб'єктами, наведеними вище. Найсуттєвішою для цілей цього дослідження є класифікація за етапами забезпечення державної регуляторної політики. За цією класифікацією розрізняють такі її етапи: 1) визначення єдиного підходу до підготовки аналізу регуляторного впливу та результативності регуляторних актів; 2) підготовка аналізу регуляторного впливу; 3) планування діяльності з підготовки проектів регуляторних актів; 4) оприлюднення проектів регуляторних актів з метою одержання зауважень і пропозицій від фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань, а також відкриті обговорення за участю представників громадськості питань, пов'язаних з регуляторною діяльністю; 5) відстеження результативності регуляторних актів; 6) перегляд регуляторних актів; 7) систематизація регуляторних актів; 8) недопущення прийняття регуляторних актів, які є непослідовними або не узгоджуються чи дублюють чинні регуляторні акти; 9) виклад положень регуляторного акта у спосіб, доступний та однозначний для розуміння особами, які повинні впроваджувати або виконувати вимоги цього регуляторного акта; 10) оприлюднення інформації про здійснення регуляторної діяльності.

Очевидно, що, по-перше, недостатньо лише перерахувати етапи забезпечення державної регуляторної політики. Необхідні відповідні рекомендації методичного характеру щодо їх здійснення. По-друге, реалізація зазначених етапів здійснення цієї політики здатна впливати на її результативність. Це, безумовно, важливе завдання, але воно не вичерпує вимог, які висуваються до регуляторної політики. У цьому дослідженні поставлено завдання розробити рекомендації щодо вдосконалення теоретико-методологічних засад регуляторної політики, забезпечення її відповідності вимогам справедливості, моральності, спрямованості на вирішення першочергових завдань розвитку економіки. Для цього розглянемо мету та зміст, проаналізуємо і систематизуємо існуюче правове забезпечення державної регуляторної політики, а також питання управління нею.

Метою правового забезпечення державної регуляторної політики є створення правопорядку у сфері господарювання. Цей порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність і визначення України як суверенної та незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.

Конституційні засади цього правопорядку у сфері господарювання, згідно зі ст. 5 ГКУ, становлять:*

право власності Українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які перебувають у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, розпорядження якими здійснюється від імені Українського народу органами державної влади і місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України;

• право кожного громадянина користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону;

• забезпечення державою захисту прав усіх суб'єктів права власності та господарювання, соціальної спрямованості економіки, недопущення використання власності на шкоду людині й суспільству;

• право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;

• визнання усіх суб'єктів права власності рівними перед законом, непорушності права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності;

• економічна багатоманітність, право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, визначення виключно законом правових засад і гарантій підприємництва;

• забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, визначення правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання виключно законом;

• забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України;

• забезпечення державою належних, безпечних і здорових умов праці, захист прав споживачів;

• взаємовигідне співробітництво з іншими країнами; визнання і дія в Україні принципу верховенства права.

Правове забезпечення регулювання правопорядку у сфері господарювання, регуляторної політики містять відповідні статті Конституції України, ГКУ; закони України, нормативно-правові акти Президента України та Кабінету Міністрів України; нормативно-правові акти інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також інші нормативні акти, які регулюють економічні відносини.

Протягом 1998-2003 рр. державна регуляторна політика у сфері економічної діяльності здійснювалася на підставі трьох указів Президента України та двох постанов Кабінету Міністрів України, а саме: Указу Президента України від 3 лютого 1998 р. № 79 "Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності"; Указу Президента України від 23 липня 1998 р. № 817 "Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності"; Указу Президента

України від 22 січня 2000 р. № 89 "Про запровадження єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва"; Постанови Кабінету Міністрів України від 6 травня 2000 р. № 767 "Про затвердження Методичних рекомендацій щодо підготовки обґрунтування проектів регуляторних актів"; Постанови Кабінету Міністрів України від 31 липня 2000 р. № 1182 "Про затвердження Положення про порядок підготовки проектів регуляторних актів". Невдовзі державна регуляторна політика пройшла такі два етапи: 1) дерегулювання — здійснення заходів щодо усунення обмежень у чинних нормативно- правових актах, які стримують розвиток підприємництва, що давало змогу мобільно реагувати на потреби ринкових вимог; 2) впровадження єдиного підходу до унеможливлення появи неефективних, економічно недоцільних регуляторних актів із застосуванням методів економічного аналізу для пошуку найоптимальнішого варіанта формування правової бази з використанням форм діалогу державних органів з громадськістю.

Для забезпечення реалізації Закону України від 11 вересня 2003 р. "Про засади державної регуляторної політики в сфері господарської діяльності" Кабінетом Міністрів України прийнято низку нормативно- правових актів:

• Постанову Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2004 р. № 150 "Про офіційне оприлюднення регуляторних актів, прийнятих місцевими органами виконавчої влади, територіальними органами центральних органів виконавчої влади та їх посадовими особами, і внесення змін до Порядку оприлюднення у мережі Інтер- нет інформації про діяльність органів виконавчої влади";

• Постанову Кабінету Міністрів України від 3 березня 2004 р. № 226 "Про затвердження Положення про апеляційну регуляторну комісію";

• Постанову Кабінету Міністрів України від 11 березня 2004 р. № 308 "Про затвердження методик проведення аналізу впливу та відсте- ження результативності регуляторного акта";

• Постанову Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 14 квітня 2004 р. № 471 "Про затвердження методик проведення аналізу впливу та відстеження результативності регуляторного акта Національного банку України";

• Розпорядження Кабінету Міністрів України від 19 березня 2004 р. № 152-р "Про підготовку та оприлюднення щорічної інформації

Кабінету Міністрів України про здійснення державної регуляторної політики органами виконавчої влади" та ін. Засобами здійснення регуляторної політики, державного регулювання господарської діяльності, реалізації цільових економічних, інших програм, а також програм економічного і соціального розвитку є, згідно зі ст. 12 ГКУ, державне замовлення, державне завдання; ліцензування, патентування і квотування; сертифікація та стандартизація; застосування нормативів і лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Особливості регуляторної політики, правового регулювання господарських відносин визначаються залежно від сфери суспільного виробництва, в якій складаються ці відносини, особливостей галузі господарювання, виду господарської діяльності, економічної форми її результату, простору, на якому складаються господарські відносини (внутрішньому чи зовнішньому ринку), особливостей суб'єктів, між якими виникають господарські відносини. Правове регулювання господарських відносин здійснюється з урахуванням суспільного розподілу праці, що склався, та об'єктивно існуючих галузей народного господарства (ст. 258 ГКУ).

Одним з напрямів регуляторної політики, оптимізації правового регулювання економічних відносин є визначення меж державного втручання в економічну діяльність. (Безпосередня участь держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування у господарській діяльності може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, — зазначено у ч. 3 ст. 8 ГКУ "Участь держави, органів державної влади, органів місцевого самоврядування в господарській діяльності".) Зокрема, межі державного втручання в економічну діяльність визначені такими двома параметрами: 1) контроль над господарською діяльністю шляхом державної реєстрації її суб'єктів; 2) визначення сфер державного контролю і нагляду за господарською діяльністю.

Згідно із ст. 19 ГКУ суб'єкти господарювання мають право без обмежень самостійно здійснювати господарську діяльність, що не суперечить законодавству. Контроль над нею з боку держави виконується шляхом державної реєстрації суб'єктів господарювання відповідно до законодавства України.

За ст. 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців" (ВВР. — 2003. — № 31-32, ст. 263) державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців — це засвідчення факту створення або припинення діяльності юридичної особи; набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру. Порядок здійснення державної реєстрації цих осіб передбачає, зокрема: перевірку комплектності документів, які подаються державному реєстратору, та повноти відомостей, вказаних у реєстраційній картці; перевірку документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови у здійсненні державної реєстрації; внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу — підприємця до Єдиного державного реєстру; оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з Єдиного державного реєстру (ч. 2 ст. 4). Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення органів державної влади, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців. Єдиний державний реєстр ведеться на електронних носіях відповідно до державних стандартів, що забезпечують його сумісність і взаємодію з іншими інформаційними системами та мережами, які становлять інформаційний ресурс держави (ч. 1, 2 ст. 16 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців").

Межі державного втручання в економічну діяльність окреслюються також шляхом визначення сфер державного контролю і нагляду за господарською діяльністю. Ст. 19 ГКУ встановлює, що держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб'єктів господарювання у таких сферах:

• збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб'єктами господарських відносин — за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності;

• фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин — за додержанням суб'єктами господарювання


Сторінки: 1 2