Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



Завдання створення засад філософії державної політики, державно-політичних рішень

Завдання створення засад філософії державної політики, державно-політичних рішень

Філософія право-державотворення як наука має містити світоглядні концепції побудови, функціонування і розвитку політичної, державної влади, правотворення. Ці концепції формувалися від уявлень сприйняття державності як такої із знаком добра чи зла, тобто від формального підходу, до сутнісного її сприйняття: способів набуття державної влади та користування нею. Останні можуть бути несправедливими і навіть злочинними. Отже, завданням методології державо-правотворення є визначення, а, можливо, і формування, на базі філософії права, держави справедливих державної політики, політичних рішень, а результатом вирішення — якість державного апарату, справедливість цієї політики.

Цей результат, безумовно, має досягатися не за рахунок поради обрання до влади розумних і добрих. Наукові рекомендації повинні мати на меті побудову ефективної системи, організації, яка б функціонувала, забезпечувала необхідний рівень якості державних рішень, незалежно від якостей керівників будь-якого рівня (побудова системи, не розрахованої на генія). Такі думки (щоправда, лише у постановчому, а не в конструктивному плані) вже висловлювались. Так, на думку Олександра І, "гарні закони й настанови потрібніші та надійніші від гарних людей, які завжди з'являються завдяки лише щасливим випадкам". Якщо ж "з'являються гарні закони й настанови", то будь-які люди поводитимуться добре" [77, 291].

У конструктивному плані завдання полягатиме у формуванні методології розроблення, прийняття і реалізації рішень, забезпеченні їх необхідної якості. Але система може лише озброювати керівника альтернативами рішень. З одного боку, він обмежений у прийнятті явно неякісного рішення, а з іншого — вибір з-поміж рівно- якісних альтернатив залежатиме вже від якостей суб'єкта управління.

З інших позицій подібну думку розвивав Ж.-П. Сартр. Коли з безлічі різних можливостей вибирається одна, зазначав він, її цінність полягає "саме в тім, що вона обрана" [139, 326]. Тут увага акцентується на суб'єктивному (і суб'єктному) моменті "вибору".

Гносеологічні аспекти самоврядування. Розглянемо деякі особливості прийняття рішень щодо самоврядування. Ці рішення мають два аспекти: по-перше, вони змінюють коло суб'єктів регуляторної політики, а по-друге — самі є рішеннями організаційного типу. В даному разі нас цікавить другий аспект зазначених рішень. Зосередимося на гносеологічних аспектах самоврядування, пам'ятаючи про те, що ці питання завжди надзвичайно важливі, особливо нині, коли необхідна ефективна регіональна політика, спрямована, з одного боку, на розширення прав громад на місцях, а з іншого — на забезпечення цілісності держави.

Досліджуючи зазначені аспекти, можна дійти висновку, що самоврядування забезпечує справедливість державної політики. Це політико-правова цінність, перевірена, а отже зумовлена часом і повторювана за різних соціально-економічних і політичних систем ефективна модель організації управління певним співтовариством, що забезпечує його життєздатність.

Такий підхід не завжди вважався аксіомою. Будь-яка "шкала цінностей має сенс тільки у зв'язку з кількістю і розмаїтістю накопиченого досвіду" [72, 57]. Усвідомлення самоврядування як закономірності суспільно-державного розвитку, і тим більше як цінності, істотно залежить від загальної системи ціннісних координат у певному місці й у даний час, а також від уваги, що приділяється в цій системі державним інститутам. Прикладом є ставлення в СРСР до самоврядування в 30-50-х роках. Навіть у присвяченій інститутам самоврядування праці автори визнали за необхідне передбачити і відвести "докір у прагненні "відкопати" в історичному матеріалі "сумнівні" аргументи на підтримку "сумнівної" концепції про самоврядування як про органічно властиву ранню людську спільність" [65, 10] .

Самоврядування, іманентне людському суспільству, природно відповідає його потребам на найбільш ранніх стадіях розвитку і до певного часу залишається істотним, а часто і головним елементом системи управління суспільством, гарантією справедливості державної політики. Але в міру того, як розвивається суспільство, ускладнюється завдання управління ним, істотно змінюються зміст поняття самоврядування і його інституціональне оформлення.

У будь-якому суспільстві існують сільські та міські громади — основа територіального самоврядування — і певні форми об'єднань — корпоративні, станові або професійні, релігійні — основа відповідних форм самоврядування суспільства — суб'єктів регуляторної діяльності. Остаточне поняття "громада" склалося в античності на противагу "державі" тільки стосовно елліністичної або римської держави, що позбавляло громаду її політичної самостійності, а отже і статусу суб'єкта регуляторного впливу. Середньовічне місто, навпаки, було "комуною" з моменту його виникнення, незалежно від того, наскільки чітко усвідомлювалося правове поняття "корпорація" як таке". Водночас "було невідоме або лише зароджувалося автономне управління" [34, 323, 326], що сприяло становленню статусу відповідної форми об'єднань як суб'єкта регуляторної діяльності.

Загальна закономірність виникнення сучасної держави — її формування в умовах боротьби з різними проявами суспільного самоврядування. Результат боротьби багато в чому визначав коло суб'єктів регуляторного впливу і ступінь авторитарності держави. Форми суспільного самоврядування, виникнувши як самостійні, природні, поступово перетворювалися на форми, допущені державою до участі у регуляторній політиці з метою підвищення ефективності управління системою "держава — суспільство". Але самоврядування в значенні відомої автономії частини системи, оптимізації управління системою в цілому поступово проникає і в галузь публічної влади. Сучасним прикладом може бути практика залучення неурядових громадських організацій до розроблення, обговорення та прийняття шляхом участі в роботі колегій міністерств і відомств регуляторних рішень. Так з'являється адміністративна автономія.

Якщо перша тенденція виникає як об'єктивно існуюче природне право громади, визнане державою, то друга реалізується як прийнятий "згори" закон-наказ. Ідея про природне право громади на самостійне вирішення своїх справ відіграла певну роль у революційному русі 1830 р., який спричинив відділення Бельгії від Нідерландів. Обґрунтуванням ідеї була аргументація: "Громада старша від держави, закон її знаходить, а не створює" [56, 28]. Проте надалі, в міру того, як поняття самоврядної групи перестало пов'язуватися з громадою, а було перенесене на адміністративні одиниці усередині держави, можливості природно-правового обґрунтування відповідних претензій уже відпали. Джерелом повноважень територіальних об'єднань міг стати лише закон, а отже, таке право виникало вже тільки на розсуд держави, незалежно від того, приймалося рішення під тиском народу або внаслідок визнання "згори" доцільності введення подібної системи внутрішнього управління.

Таким чином, "природний" з погляду права характер самоврядування властивий тільки традиційній громаді, а всі інші його форми певним чином опосередковані державним актом. По суті, великої відмінності тут немає, якщо розуміти під самоврядуванням лише вирішення суто управлінських завдань.

Можна стверджувати, що українській традиції властиві обидва способи залучення самоврядування у здійснення регуляторної політики. Жоден з періодів в історії України не можна вважати вільним від елементів самоврядування: навіть у класичні періоди існування в складі чиновницької централізованої Росії елементи самоврядування зберігалися в громадах. У міру становлення російської державності, збільшення території царства й імперії разом з тими інститутами самоврядування, що народжуються "знизу", з'являлися і такі, що насаджувалися "згори". Так, якщо громада в селян і самоврядування ремісників були природними форми самоврядування, то земські установи 1864 р. виникли внаслідок реформи, задуманої та здійсненої урядом Росії.

Іноді виникає ілюзія того, що сучасне самоврядування є чимось, якщо не вторинним стосовно державного управління, то у всякому разі таким, що безпосередньо йому належить і не мислиться самостійним. Але це омана. Самоврядування є цілком самостійною політико-правовою цінністю, відкритою людством у процесі історичного розвитку. Про роль і значення проблеми самоврядування свідчить хоча б дискусія в Росії, що точиться протягом двох століть, між "суспільною" (В. Лєшков, А. Васильчиков та ін.) і "державною" (А. Градовський, М. Коркунов) школами самоврядування, кожна з яких по-своєму трактує проблему його походження і співвідношення з органами державної влади та управління.

Ця проблема цікавить лише з точки зору розподілу регуляторної компетенції та забезпечення справедливості, моральності регуляторних рішень. Саме стосовно цієї точки зору зазначимо, що найприваб- ливіша доктрина лібералізму виходить з розмежування суспільства і держави та визнання того, що перше є важливішим. Дж. Локк, наприклад, вважав, що суспільство набагато важливіше від держа6и, оскільки розпад держави не спричиняє загибелі суспільства, але ніяка держава не може встояти, коли зникає суспільство. Ця позиція зрозуміла, її можна поділяти і навіть розвивати, виходячи із сучасних уявлень про державу як лише одну з численних іпостасей суспільства, систему, яку суспільство виділяє (навіть якщо на перший погляд це виглядає як привнесене ззовні) для самоврядування. За такої постановки питання будь-яке управління виявляється самоврядуванням, і за народом завжди залишається право поставити заслін несправедливим рішенням, "покласти край нахабності правителів, які порушили суспільний договір" [66, 197].

Зовсім інша позиція притаманна концепції Н. Макіавеллі, який першим з великих мислителів став розглядати проблеми політичної влади окремо від моралі, оголосивши цю владу самоцінністю. На його думку, держава самоціннісна, не залежить від інших ціннісних систем. У правителя нестаток влади переважують вимоги моралі [66, 143]. Для Макіавеллі цінність політичних засобів і форм — у їхній доцільності, здатності служити вирішенню поставлених перед державою завдань. Розвиваючи цю думку, можна припустити, що і самоврядування варто допускати в тому разі, якщо воно сприятиме збереженню status quo у державі.

Як слушно зауважив А. Ковлер, "самоврядування як безпосереднє управління суспільством (спільнотою) самим суспільством (спільністю) властиве здебільшого саме первісним громадам вже в силу "природності" такого управління, що випливає з характеру первісної власності, компактності та невеликої чисельності громади" [65, 13]. Згодом пряма участь усіх представників суспільства в управлінні стала дедалі підмінюватися представницькими засадами. Нарешті, з виникненням державності відбувається поділ "потестар- них функцій на власне управління певною сферою життєдіяльності угруповань і володарювання як процес забезпечення інтегративної цілісності цієї спільноти і підтримки в ній загального порядку" [65, 54]. З цього часу самоврядування (управління) починає підпорядковуватися загальним завданням політики держави.

У міру інституційного оформлення держави і поступового відчуження інститутів держави від суспільства у дослідників виникає ілюзія можливості протиставляти державне управління суспільному самоврядуванню, хоча йдеться, по суті, про явища однорідні.

Не ставлячи за мету простежити генезис поняття "самоврядування", обмежимося наведенням одного з найбільш влучних наукових визначень предмета: "Самоврядування має місце, коли керівна підсистема формується (виділяється) самою системою, а управління — коли вона "нав'язується" системі ззовні (як правило, "згори") або самовідтво- рюється" [30, 17]. Таке визначення істотно доповнює традиційне уявлення про самоврядування як "самоорганізації громадян, особливість правового регулювання якої полягає у збігу об'єкта і суб'єкта правовідносин" [100, 14]. Власне кажучи, друге визначення стосується тільки безпосереднього самоврядування, властивого раннім стадіям розвитку первісного суспільства.

Багато дослідників співвідносять ступінь розвиненості інститутів суспільного самоврядування із "силою" або "слабкістю" державної влади. Так, І. Ільїн вважав, що будь-яка держава "здійснює владне піклування і завжди має сфери народного самоврядування". На його думку, сильна влада несумісна із самоврядуванням, тоді як держава, що "задовольняється слабкою владою, більше наближатиметься до корпорації" [62, 416]. Така позиція видається спірною, хоча її джерела цілком зрозумілі. Варто зазначити, що прагнення безпосередньо управляти всіма сферами громадського життя слабо узгоджується із сучасними уявленнями про сильну діючу державу. Якщо критерієм сили державної влади вважати підтримку з боку суспільства, то виявиться, що тенденція до тоталітаризму є саме ознакою слабкої держави, для якої єдиним способом впливу на суспільство залишається всепроникаючий апарат примусу (подібно до того, як прагне усе зробити сам слабкий керівник). Водночас сучасні ліберально-демократичні держави, цілком сильні й авторитетні, широко використовують різні форми суспільного самоврядування.

Дослідження співвідношення централізації та децентралізації (співвідношення суб'єктів управління) пов'язане не тільки з вибором суб'єкта державної регуляторної політики, забезпеченням її справедливості, а й з визначенням філософської концепції цієї політики. Загалом відомі два основних типи філософських концепцій регуляторної політики, про які вже йшлося вище. Ці концепції давно помічені, вивчені й здебільшого асоціюються за східною і західною моделями суспільно-політичного розвитку. Метою управління за східною моделлю є підтримка системи, а за західною — забезпечення автономії індивіда [124]. У межах другої моделі також існують і досліджені два основних способи внутрішнього регулювання, один із яких відповідає романо-германській, а другий — англосаксонській правовій родині. Якщо у другому випадку самоврядування покладене в основу внутрішнього регулювання в країні, то в першому суспільство разом з інститутами самоврядування було певною мірою поглинене "державою", тобто адміністрацією, яка розрослася і живе власними інтересами.

Про французьку адміністрацію другої половини XVIII ст., що, як відомо, провадила авторитарну політику, А. Токвіль писав: "Її лякає найменша незалежна корпорація, що виявляє бажання утворитися без її сприяння; її непокоїть найменша вільна асоціація, якою б не була її мета; вона допускає існування лише таких асоціацій, які б були сформовані на її розсуд і перебували під її ферулою" [14, 647]. Незважаючи на докорінні зміни в державному ладі внаслідок Великої французької революції, принципових змін у формуванні тандема "держава — громадське самоврядування" у Франції так і не відбулося. Так само можна охарактеризувати регуляторну політику, що здійснювалась суспільно-політичним комплексом за соціалістичну добу в історії України. Реалізація ним регуляторної політики відбувалася таким же чином, як і французькою адміністрацією.

Тут варто внести уточнення. По-перше, наведеним вище класифікаціям, як і будь-яким іншим, незважаючи на їх загалом загальновизнаний характер, притаманне спрощення, спричинене необхідністю втискувати все багатство емпіричного матеріалу у вузькі межі схеми. По-друге, навіть погоджуючись з цією класифікацією, варто визнати, що державне управління і суспільне самоврядування у своєму розвитку то зближалися, то розходилися, у тому числі при формуванні основних принципів внутрішнього управління.

У наш час відбувається процес активного зближення систем управління і самоврядування, зокрема у сфері регуляторної діяльності. Причому ця тенденція є далеко неодносторонньою: якщо у Франції у 80-х роках XX ст. відбулася, на загальну думку, "революція самоврядування", суб'єктів якого було повернуто до кола суб'єктів регуляторної політики, то у Великобританії, навпаки, коло таких суб'єктів трохи звузилося (наприклад,


Сторінки: 1 2 3