Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



УДК 351/354

УДК 351/354

І.Ю. Чуприна

ДЕРЖАВНА СЛУЖБА УКРАЇНИ НА ШЛЯХУ АДАПТАЦІЇ ДО СТАНДАРТІВ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ: СТАН, ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

У статті розкриваються фундаментальні принципи організації та діяльності державної служби України порівняно з принципами, що сповідуються в Європі, та розглядаються основні напрямки нормативно-правової діяльності щодо вдосконалення інституту державної служби на шляху наближення до європейських стандартів.

Наявність значної кількості нормативно-правових актів, які регулюють державну службу, жодною мірою не означає, що сучасний стан законодавства України про державну службу є завершеним. Справді, одним із важливих напрямків реалізації адміністративної реформи (на чому безпосередньо наголошувалось у Концепції адміністративної реформи) є подальший розвиток законодавства про державну службу та вдосконалення її нормативно-правової регламентації. У цьому сенсі йдеться не лише про внесення низки базових змін до вже чинного законодавства, а й про ухвалення нових законів, які б, ураховуючи всі недоліки попередніх, відповідали тим сучасним вимогам, які висовуються як до державної служби загалом, так і до окремих категорій державних службовців. Так, наприклад, на думку О.Оболенського, у сучасному законодавстві про державну службу повинні бути чітко сформульовані насамперед її завдання. До них належать: професійне сприяння формуванню державної політики; забезпечення результативності й ефективності державної служби; сприяння політичному та соціальному партнерству шляхом професіоналізації регулювання суспільних відносин; адміністративно-процесуальний супровід виконання положень Конституції і законів держави; забезпечення реалізації державної політики на умовах політичної та конфесійної нейтральності; професійна підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації персоналу державної служби [4].

Постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 2004 р. було затверджено Програму розвитку державної служби на 2005-2010 рр., яка відзначала, що державна служба є складовою державного управління, спрямованою на задоволення потреб суспільства, забезпечення захисту основних прав і свобод людини і громадянина, послідовного і сталого розвитку країни та поступового входження її до європейської спільноти [5]. Метою цієї Програми, що розроблена відповідно до Конституції України, законодавства України, положень Послання Президента України «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного і соціального розвитку України на 20022011 роки», Указу Президента України від 5 березня 2004 р. «Про концепцію адаптації інституту державної служби в Україні до стандартів Європейського Союзу», є визначення та здійснення комплексу заходів, спрямованих на забезпечення ефективної діяльності органів державної влади, інших державних органів (далі - державні органи) та досягнення європейських стандартів рівня життя громадян України. Програма передбачає спрямування зусиль державних органів на розвиток професійної, ефективної та прозорої державної служби в Україні.

Починаючи з 2000 року, відбулася суттєва активізація процесу вдосконалення законодавчого забезпечення інституту державної служби. У цьому сенсі варто згадати насамперед низку указів Президента України. Передусім це Указ «Про Координаційну раду з питань державної служби при Президентові України» від 21 березня 2000 р. [1], яким було затверджено Положення про раду, серед основних завдань якої було названо: визначення шляхів, засобів і форм реалізації основних напрямків державної політики у сфері державної служби, об'єднання зусиль державних органів щодо підвищення її ефективності; розгляд проектів реформування системи державної служби та підготовка пропозицій до плану заходів її впровадження, аналізу і можливого коригування дій; розгляд проектів законів та інших нормативно-правових актів з питань державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, кадрового забезпечення державної служби та державних підприємств, установ, організацій; аналіз взаємодії центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо реалізації кадрової політики та з питань державної служби, підготовка пропозицій щодо підвищення ефективності цієї роботи та значна кількість завдань щодо державного забезпечення кадрової політики.

Важливе значення для професійного розвитку державної служби мав Указ Президента «Про Комплексну програму підготовки державних службовців» від 9 листопада 2000 р. [2], у якому було чітко визначено, що професійна підготовка державних службовців передбачає: здобуття вищої освіти за спеціальностями освітньої галузі «Державне управління»; навчання за програмами функціональної спеціалізації «Державна служба» спеціальностей інших галузей, спрямованих на діяльність у певній сфері державного управління, а також навчання за професійними програмами підвищення кваліфікації; навчання в аспірантурі та докторантурі.

Суттєві зміни в системі державної служби були передбачені Указом Президента «Про Концепцію розвитку законодавства про державну службу в Україні» від 20 лютого 2006 р. [3], згідно з яким законодавство про державну службу передбачалося привести відповідно до світових норм.

За останні роки було прийнято ще низку важливих нормативних актів, серед яких слід назвати Концепцію адаптації інституту державної служби в Україні до стандартів Європейського Союзу, Програму розвитку державної служби на 2005-2010 рр. та ін., ключовою ідеєю яких було визначено реформування державної служби з метою наближення до світових демократичних зразків.

Незважаючи на заходи, що вживаються, система законодавства з питань державної служби все ще не повною мірою задовольняє зростаючі потреби суспільства та держави в забезпеченні реалізації конституційних прав і свобод людини й громадянина, ефективного виконання завдань і функцій держави, й тому не відповідає інтересам розвитку громадянського суспільства щодо утвердження демократичної, соціальної, правової держави.

Негативні чинники і тенденції у функціонуванні системи державної служби спричинені значною мірою нестабільністю та непрестижністю державної служби, недотриманням у багатьох випадках вимог щодо політичної нейтральності державних службовців, щодо запобігання конфлікту їхніх матеріальних та інших особистих інтересів, недопущення незаконного впливу на державних службовців під час виконання ними службових обов'язків, невідповідності їхнього статусу, матеріального забезпечення та соціального захисту рівню покладеної на них відповідальності.

Діяльність державних службовців залишається недостатньо публічною та прозорою, не створено умов для належного контролю за такою діяльністю з боку суспільства, що посилює недовіру до органів державної влади й разом з тим створює додаткові можливості для зловживань, корупції і хабарництва, безвідповідальності державних службовців. Недостатньо високою залишається якість управлінських послуг, які надаються державними службовцями, що пов'язано з невідповідністю професійного рівня багатьох із них сучасним потребам суспільства, відсутністю чітко регламентованих адміністративних процедур і національних стандартів щодо надання таких послуг. Мають місце суб'єктивізм у доборі, просуванні по службі державних службовців, залишаються недостатньо відкритими та прозорими механізми вступу на державну службу й кар'єрного зростання. Невизначеність кар'єрної перспективи, правова незахищеність від суб'єктивізму керівників, особливо напружені умови роботи та інші чинники посилюють непривабливість державної служби, особливо для молоді, призводять до відтоку значної частини висококваліфікованих спеціалістів із державної служби.

Унаслідок цих та інших чинників знижується ефективність державної служби, посилюються відчуженість людини від держави, нестабільність у суспільстві, неповага громадян до державних органів. Для розв'язання цих та інших проблем у сфері державної служби необхідне суттєве вдосконалення законодавства про державну службу.

Мета статті полягає в розкритті фундаментальних принципів організації та діяльності державної служби України порівняно з принципами, що сповідуються в Європі.

Для реалізації поставленої мети в роботі визначено та вирішено такі завдання: розкрити та проаналізувати основні принципи організації та функціонування державної служби; розглянути напрямки нормативно-правової діяльності щодо вдосконалення інституту державної служби України.

Однією з ключових проблем сучасної державної служби в Україні є відсутність механізмів забезпечення тих принципів, що покладені в основу правового забезпечення діяльності цього інституту влади. Щоб визначити відповідність законодавства про державну службу обраному курсу на приведення інституту державної служби в Україні до європейських стандартів, слід порівняти принципи, що сповідуються в Європі, з принципами, що відповідають нормам українського законодавства.

Перший принцип, що, безумовно, лежить в основі організації і діяльності сучасних демократичних систем державної служби, - це принцип професіоналізму. Тому цілком обґрунтованою є теза, що на сьогодні немає фактично жодного питання організації та функціонування державної служби, яке б не було пов'язане з професіоналізмом державних службовців [6]. Зазначимо, що принцип професіоналізму як один з головних принципів державної служби закріплено в статті 3 Закону України «Про державну службу». А в частині другій статті 29 цього ж Закону міститься норма щодо постійного підвищення державними службовцями рівня їхнього професіоналізму та кваліфікації.

Досліджуючи діяльність виконавчої гілки державної влади, В. Авер'янов звернув увагу на потребу чіткого розмежування функцій між «політикою» та «управлінням» з метою забезпечити, з одного боку, пріоритет політики, а з другого - певну незалежність від політичної кон'юнктури і стабільність професійних кадрів управління [7], що відповідає класичному принципу, виведеному ще М.Вебером і В.Вільсоном щодо розмежування політики й адміністрування. У зв'язку з цим призначення на політичні посади, як і звільнення з них досить таки часто відбувається з огляду насамперед на політичні міркування, а не на кваліфікаційні якості.

Одним із кроків у цьому напрямку була спроба запровадження в Україні інституту державних секретарів. Мається на увазі Указ Президента України від 29 травня 2001 р. «Про чергові заходи щодо подальшого здійснення адміністративної реформи в Україні» [8]. Зокрема Указом було встановлено, що організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності Кабінету Міністрів України та міністерств організовується відповідно Державним секретарем Кабінету Міністрів України та державними секретарями міністерств. При цьому Державний секретар Кабінету Міністрів України очолює Секретаріат Кабінету Міністрів України, організовує забезпечення діяльності Прем'єр-міністра України, Першого віце-прем'єр-міністра та віце- прем'єр-міністрів, затверджує за погодженням з Прем'єр-міністром України та Міністерством фінансів України штатний розпис та кошторис видатків Секретаріату, відповідно до законодавства призначає на посади та звільняє з посад його працівників. Що ж до державних секретарів міністерств, то на них покладались обов'язки організації забезпечення діяльності міністра та поточної роботи з виконання покладених на міністерство завдань, подання міністрові пропозицій щодо розподілу відповідних бюджетних коштів, координації роботи територіальних органів міністерства, підприємств, установ та організацій, що входять до сфери його управління, керування роботою апарату міністерства.

Функціонування цього інституту було скасовано іншим Указом Президента України. Однак слід зазначити, що ліквідація інституту державних секретарів пов'язана не стільки з відмовою від самої ідеї розподілу політичної та управлінської діяльності, скільки з відмовою від тієї специфічної ситуації, що склалася в органах виконавчої влади, коли в них було утворено фактично два центри управління: політичний та адміністративний.

Разом з тим Концепцією розвитку законодавства про державну службу в Україні передбачалося запровадження в апараті Кабінету Міністрів і міністерствах посад державних секретарів як вищих адміністративних посад у цих органах із збереженням посад заступників міністрів як політичних посад.

Звертаючись до ідеї чіткого розподілу на такі дві категорії, як «державні службовці»


Сторінки: 1 2 3