Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



УДК 351

УДК 351.758.5:322

І.П. Лопушинський, Г.В. Косенко

ВПЛИВ ЗОВНІШНІХ ЧИННИКІВ НА ПРОЦЕС КОНСТИТУЮВАННЯ ПОМІСНОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ

У статті на широкому матеріалі висвітлюється проблема постання в Україні помісної православної церкви. Доведено, що для демократичної незалежної України повернення Української православної церкви під канонічну юрисдикцію Вселенського (Константинопольського) Патріархату є важливим політичним питанням. Показано, що перешкодою на шляху до вирішення питання про надання автокефалії Українській православній церкві залишається імперська позиція Російської православної церкви, яка зумовлена об'єктивними причинами, насамперед загрозою для РПЦ втрати УПЦ, що було б більшою втратою ніж здобуття Україною незалежності після розпаду СРСР.

Перші спроби Київської митрополії звільнитися з-під юрисдикції Вселенського (Константинопольського) патріарха припадають на ХІ та ХІІ століття, коли на митрополичу кафедру у стольному граді без згоди Константинополя було поставлено русичів Іларіона (1051 р.) та Климента Смолятича (1147 р.). Значно пізніше, у ХVІІ столітті, Українська церква тридцять років після укладення Переяславської угоди протистояла приєднанню до Російської церкви, але не змогла вберегти єдність з Константинополем, перетворившись на рядову єпархію РПЦ [8]. Початок ХХ століття став для українців ще одним шансом: проголошення незалежності Української держави сприяло відродженню руху за автокефалію національного православ'я, проте вкотре такі наміри не принесли бажаного результату. На сучасному етапі Україна втретє впродовж своєї історії переживає процес національного відродження. Розбудова Української держави тісно пов'язана з реалізацією ідеї розбудови Української національної церкви. Українська православна церква з моменту свого утворення прагнула набути помісного статусу, розуміючи під цим статусом створення Помісної Церкви як Церкви Автокефальної, тобто цілком самокерованої. Питання щодо здобуття автокефалії знову актуалізувалося наприкінці минулого століття, коли Україна виборола політичний суверенітет. Реалії життя засвідчили, що утвердження подібної церковної інституції - нагальна потреба часу.

Ускладнення навколо конституювання УППЦ є викликом національним інтересам і безпеці Української держави, перешкодою для реалізації її стратегічних інтересів. З одного боку, Україна через повну підпорядкованість УПЦ Москві продовжує перебувати в безпосередній залежності від Російської Федерації, а з іншого не в змозі використати належним чином потенціал національного православ'я в євроінтеграційній перспективі. Разом з тим відсутність внутрішньоцерковної єдності в питанні щодо створення Помісної церкви призводить до аргументації з боку РПЦ щодо його неактуальності та зволікання у вирішенні [8].

Актуалізація проблеми конституювання, тобто інституційного оформлення УППЦ, полягає в зміцненні незалежності України. Ураховуючи, що розподіл церковно-релігійних організацій за конфесійною ознакою свідчить про домінування в Україні православ'я, до якого належить 17171 парафія, що становить 52,6 % від загальної кількості релігійних осередків віруючих країни [4]. Проте на відміну від країн з домінуючою часткою православного населення таких, як Болгарія, Грузія, Росія, Румунія, які мають свої помісні (автокефальні) православні церкви, Україна ж такої церкви не має [8].

Європейський досвід свідчить, що більшість сучасних Помісних Церков здобули автокефальний статус саме через відокремлення від колишнього церковного центру. Ситуація навколо отримання автокефалії Українською православною церквою суттєво відрізняється.

По-перше, перебування УПЦ під юрисдикцією патріарха Московського є одним із засобів утримання України в сфері впливу Росії. Як відомо, реакцією на таку політику є внутрішьоправославний розкол в Україні та виникнення трьох православних юрисдикцій, що конкурують між собою: УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ. Останні проголосили повну незалежність від РПЦ, але її керівництво вважає ці конфесії складовими РПЦ, що тимчасово перебувають у розколі. По-друге, протидія РПЦ процесу конституювання Української церкви змусила національно орієнтовані церковні структури (УПЦ КП, УАПЦ, які РПЦ не визнає канонічними) до посилення руху за автокефалію та пошуку підтримки своїх намагань у Вселенського (Константинопольського) Патріарха [8].

Серед названих церков домінуючою конфесією за кількістю парафій (громад) та культових споруд у власності чи користуванні є УПЦ МП. Станом на 1 січня 2009 року кількість зареєстрованих православних осередків, що знаходяться в юрисдикції Московського патріархату, складає 11431, або 68%, які є частиною РПЦ на території України [4]. Щодо такої ситуації свого часу відомий американський політолог З. Бжезинський наголошував на тому, що домінуюча в країні церква більш ніж на 20 % контролюється ззовні, то про яку незалежність держави не може бути мови [8]. Тому канонічне право на існування Помісної Православної Церкви в Україні та її інституційне оформлення випливає з потреби захисту власної державності і світової та європейської практики становлення помісних православних церков.

Для України вирішення питання конституювання Помісної Православної Церкви - це врегулювання питання з двома світовими центрами Православ'я. Скажімо, з погляду Російської Православної Церкви, автокефалію має надати саме вона. Вселенський Патріархат наголошує на тому, що це традиційне право Константинополя. Зауважимо, що визнання Константинополя є необхідною умовою набуття автокефалії [1].

У свою чергу, Вселенський (Константинопольський) Патріарх послідовно не визнає Україну територією Московського Патріархату, тому всіляко підтримує політичні намагання офіційного Києва щодо повернення Київської митрополії під його юрисдикцію.

Серед національно орієнтованих церковних інституцій викликає непорозуміння той факт, що Українська Православна церква старша від московської на півтисячі років, проте чомусь уважається Москвою „дочірньою" організацією. З цієї причини Київ змушений послідовно відстоювати своє канонічне право на помісність та повернення під юрисдикцію Константинополя. Саме відновлення історичної справедливості знаходиться на порядку денному в релігійних відношеннях між Москвою та Києвом.

Послідовним кроком у реалізації політики Константинополя щодо повернення Києва під його юрисдикцію була участь Вселенського Патріарха Варфоломія І в заходах з нагоди святкування 1020-ліття Хрещення Київської Русі, під час яких відбулася його зустріч з Президентом України В.Ющенком.

У своєму зверненні до української громади та церковних ієрархів Глава держави наголосив на потребі посилення в суспільстві об'єднуючих тенденцій навколо ідеї повернення історичного місця Київській митрополії [3].

Разом з тим Константинопольський Патріарх Варфоломій І висловив розуміння позиції сучасного Києва щодо намагання повернути собі канонічну юрисдикцію. Зокрема, він зазначив, що кращим прикладом служби Вселенського Патріархату в

Православній Церкві на шкоду його власних прав на розвитку відносин із значущою серед дочірніх Церков - Українською Церквою, яка сім століть належала до канонічної юрисдикції Вселенського Патріархату, за тогочасних обставин стало необхідним церковне підпорядкування Української Церкви Московському Патріархатові, хоча українська ієрархія сильно і одностайно противилася цьому рішенню [2].

Важливість і значення візиту в Україну Вселенського Патріарха Варфоломія І стає зрозумілим, якщо врахувати, що протягом семи століть Київська митрополія була найбільшою митрополією Константинопольського патріархату, проте чинний Вселенський Патріарх в Києві ніколи не був. Цей візит до Києва Предстоятеля Матері-церкви відбувся вперше 2008 року. Зазначене вище свідчить про бажання Вселенського Патріархату всіляко сприяти намаганням Києва повернути собі канонічну юрисдикцію [9].

Після цього, у травні 2009 року в рамках робочого візиту до Туреччини Президент України Віктор Ющенко провів зустріч із Вселенським Патріархом Варфоломієм I. Глава Української держави під час розмови підтвердив, що Україна, як і раніше, зацікавлена в об'єднанні православних у єдину помісну церкву. При цьому Віктор Ющенко висловив упевненість, що в об'єднавчих процесах найвагомішим чинником є Вселенська церква та особиста мудрість і зусилля Патріарха. "Держава повинна сприяти тому, щоб бачити українське православ'я в єдності", - сказав Президент, відзначивши, що обговорює цю тему з лідерами різних православних церков. Під час зустрічі з Варфоломієм I, повідомив Президент, йшлося про взаємодію Вселенської церкви і Української православної церкви. "Я висловив підтримку цьому діалогові, який відбувається і буде відбуватися надалі. Я висловив побажання, щоб у рамках цього діалогу церковне життя в Україні отримало консолідацію і єдність. І я глибоко оптимістичний, що Україна, її церковний світ пройде всі ці випробування, які, на жаль, залишилися нам у спадок", - сказав Президент Ющенко [10].

„Українське питання", яке довгі роки є каменем спотикання між Вселенським та Московським Патріархатом, активізувало не тільки Константинополь, а й зумовило активність з боку Москви. Так, перший свій закордонний візит Патріарх Московський Кирило І у липні 2009 року здійснив до України.

Під час візиту Патріарх Московський зустрівся з Президентом України В.Ющенком. Метою їх відкритого діалогу було питання подолання роз'єднання православних церков в Україні та створення помісної православної церкви. Темами для обговорення також стали державно-церковні відносини в Україні та перспективи розвитку українського православ'я.

„Найбільше прагнення українського народу - жити в об'єднаній єдиній помісній первоапостальній церкві", - наголосив Глава Української держави. Ми хотіли б бачити в цьому процесі порозуміння з нашими духовними лідерами. Зрозуміло, що церковне роз'єднання не лише лежить у церковній площині. На переконання Глави держави, така ситуація впливає негативно на соціальну стабільність та духовну єдність українців в цілому [7].

Висловлюючи свою позицію щодо створення помісної православної церкви Патріарх Московський наголосив, що "Помісна церква в Україні є, якби її не було - не було б сьогодні України. Паствою церковною є всі хрещені православні люди незалежно від їхньої політичної орієнтації, від їхніх симпатій або антипатій, від їхнього розуміння історії. Але на тілі цієї церкви утворилися рани, які потрібно заліковувати" [9].

Крім того, щодо сподівань на відокремлення та надання УПЦ статусу автокефальної церкви Патріархом Московським неправомірно, на наше глибоке переконання, було зауважено, що "автокефалія Української церкви потрібна лише окремим політикам і журналістам, а не віруючим" [9]. Зрозуміло, що така позиція предстоятеля РПЦ викликала була критичну оцінку національно орієнтованих церковних інституцій - УАПЦ та УПЦ КП.

Разом з тим представники УПЦ КП намагалися налагодити діалог з Патріархом Кирилом, але зустрічі патріарха Філарета з патріархом Московським не відбулося. Проте очільники УПЦ КП мають надію, що це не є остаточна відмова і діалог буде відбуватися. Про це, зокрема, свідчать слова патріарха Кирила, які він сказав у Києво- Печерській Лаврі про те, що не може перемогти тільки одна позиція, що потрібен діалог. Також, перебуваючи на заході України, патріарх Кирило сказав про те, що «розкол є в тому числі і реакцією на неправильну церковну політику Москви» [9]. Можливо, уперше в Московському патріархаті визнали, що провина за розділення Української Церкви лежить не тільки на українській стороні, як вони завжди стверджували, а що є і провина «церковної політики Москви». Зазначене свідчить, що патріарх Кирило не тільки релігійний діяч, а чудовий політик, тому в побудові


Сторінки: 1 2