Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



УДК 328

УДК 328.126

Ю. Д. ДРЕВАЛЬ

ІНСТИТУАЛІЗАЦІЯ ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ ОПОЗИЦІЇ

Розглянуто питання статусу парламентської опозиції. Сформульовано й обґрунтовано авторське тлумачення її інституалізації. Доведено, що інституалізація парламентської опозиції має базуватись на гармонійному поєднанні нормативних і суто політичних складових.

The question of parliamentary opposition status has been considered. Author's interpretation of its institutionalization has been formulated and substantiated. It has been proved that the institutionalization of parliamentary opposition should be based on harmonious unification of statutory and exclusively political constituents.

Спектр діяльності основних політичних сил фокусується у представницьких законодавчих зібраннях, парламентах. Засобом демократичних виборів соціальна і політична фрагментація уособлюється кандидатами в депутати (особисто чи партійними структурами) й у разі їхньої перемоги переноситься до парламентів. Характер підготовки й особливо прийняття парламентських рішень (як правило, більшістю голосів) зумовлює представників різних політичних сил консолідуватися, об'єднуватися навколо спільних принципів та програм.

Одна чи декілька політичних сил залишаються поза владною коаліцією. Такі сили принципово не можуть вважатися якоюсь розпливчастою меншістю, яка являє собою суто ситуаційне поєднання політичних сил, не має програми конкретної поточної роботи й надихається лише бажанням перемогти в наступних електоральних змаганнях. Адже наявність і розвиненість інституту політичної (парламентської) опозиції є однією з головних рис визначення демократичного політичного режиму.

Особливості дослідження інституту парламентської опозиції з часом суттєво змінювалися. Початкові наукові розвідки, які велися впродовж другої половини ХІХ - початку ХХ ст., відзначались деякою прямолінійністю в характеристиці відносин між більшістю та опозицією, їхньою наперед заданою ворожістю. Такі погляди були притаманні, наприклад, німецькому юристові Г. Єллінеку, який, виходячи з того, що парламентська більшість є однією з форм політичного насилля, увагу читачів фокусував на засобах боротьби меншості за свої права в парламенті: обструкції (відмові від голосування) та сецесії (неучасті у пленарних засіданнях) [3, с. 5, 7].

У новітні часи уява про предмет дослідження значно поглибилася. До початку 1990-х рр. роботу в цьому напрямку вели переважно західні дослідники (А. Божокі, Р. Даль, Л. Дог, Г. Кречмер, Г. Оберойтер, Дж. Пауел, Р. Пенніман, Е. Ціммерманн, Б. Шлоєр та ін.), адже радянська модель організації влади з її ключовою ідеєю монолітної волі трудящих не передбачала нічого подібного. Природно, що значну увагу вказаній проблематиці приділяли партологи (зокрема, М. Дюверже, Дж. Ішіяма, Дж. Сарторі та О. Кірххаймер), адже у класичному вигляді інститут парламентської опозиції представляють саме політичні партії.

Учені, зокрема, розділяють системну й позасистемну опозицію. При цьому слід враховувати, що системну опозицію інколи ототожнюють з лояльною опозицією, а позасистемну - зі структурною чи принциповою опозицією [10, с. 213]. До першого типу відносять абсолютну більшість політичних партій Заходу, як суто центристських, так і ліво- та правоцентристських. До другого типу з деякими зауваженнями відносять партії комуністичної орієнтації, а також деякі націонал-патріотичні партії та рухи.

Разом з тим, ще далекою від вирішення залишається проблема інституалізації парламентської опозиції. Її, як правило, вирішують на основі моделей (чи типів) парламентської опозиції. При цьому залишається невизначеним фактор співвідношення правової та політичної інституалізації. За нашою оцінкою, у руслі зазначеної проблеми саме останньому факторові слід приділяти головну увагу. Адже парламентські фракції хоча й базуються у своїй діяльності на нормативних актах, але водночас мають доволі широке поле для політичних маневрів ("політичне поле").

Великого значення набуває використання досвіду функціонування інституту парламентської опозиції і для України, яка поки що лише опановує відповідну практику парламентського структурування. Події останніх років, зокрема, загострення протистояння між основними політичними силами у Верховній Раді України та перехід до парламентсько-президентської форми правління, зумовили посилення уваги до вказаної проблематики. Зареєстровано декілька законопроектів, націлених на унормування статусу парламентської опозиції. Дедалі частіше до вказаної проблематики звертаються і юристи (В. Журавський, В. Кампо, О. Совгиря та ін.) та політологи (М. Михальченко, Є. Перегуда, Ф. Рудич, С. Рябов та ін.). У руслі нашого дослідження заслуговують на увагу зауваження С. Рябова, що інституційований статус парламентської опозиції є однією з гарантій урахування потреб усіх сегментів сьогоденного суспільства [7, c. 16].

Але в питанні інституалізації парламентської опозиції поки що превалюють загальні оцінки. У низці недостатньо опрацьованих аспектів проблеми передусім слід виділити питання особливостей функціонування парламентської опозиції в умовах перехідного суспільства та принципів її інституалізації. У свою чергу, від уточнення зазначених питань залежить і визначення статусу опозиції у Верховній Раді України в цілому.

Метою роботи з урахуванням наведених вище аргументів є з'ясувати принципи та суть інституалізації парламентської опозиції (що, у свою чергу, неможливе без уточнення поняття політична інституалізація), а також особливості інституалізації вказаного інституту в умовах переходу від авторитаризму до демократії.

Традиції парламентської опозиції беруть початок з першої половини XVII ст., коли в англійській палаті громад партії стали визначатись у відношенні "від супротивника" [5, с. 109]. Звичайно, з тих часів названий інститут зазнав докорінних змін. Сучасній парламентській опозиції, як правило, відводять здійснення трьох основних функцій: 1) критикувати уряд; 2) пропонувати альтернативу; 3) формувати кадри для виконання власних програм у разі приходу до влади.

Але це далеко не повний перелік тих завдань, які стоять перед парламентською опозицією. Адже вона є основним каналом вираження соціального невдоволення існуючим станом речей, важливим фактором майбутніх перетворень і політичного оновлення суспільства. Окрім того, сам факт існування впливової парламентської опозиції обмежує зловживання владою, ущемлення особистих і політичних свобод населення. Від ступеня конструктивізму в діалозі між правлячими та опозиційними партіями в багатьох вимірах залежить характер політичного клімату суспільства в цілому.

Дослідження заявленої в назві роботи проблеми неможливе без вияснення суті поняття "інституалізація". А останнє, у свою чергу, повністю залежить від розуміння базового для цього випадку поняття "інститут", яке доволі широко застосовується в юридичних, політологічних та управлінських науках.

У категоріальному апараті юридичної науки одне з чільних місць відведено правовому інститутові. У тлумаченні відомого російського конституціоналіста В. Чіркіна мова йде про "певну сукупність норм, які регулюють групу однорідних суспільних відносин у рамках даної галузі права" [8, c. 121]. Відтак, під інституалізацією будь-якого правового інституту розуміється процес правового оформлення його організації та діяльності.

У відношенні ж політичного інституту немає такої чіткості, що пояснюється передусім сталою традицією ототожнення понять інститут та інституція, а також деякими розбіжностями у тлумаченні вказаного поняття з боку представників американської та європейської політичної науки. Для того щоб поняття "політичний інститут" стало однією з основ дослідження, знадобилася додаткова аналітична робота. Отже, якщо систематизувати сучасні напрацювання на цю тему і вибудувати логічно- смисловий ряд, то політичним інститутом визнаються "правила гри", "створені людиною обмежувальні рамки, що організують відносини між людьми", "формальні і неформальні процедури, типові практики, норми й угоди, котрі вбудовані в організаційні структури політичного і економічного устрою" [2, с. 7].

Очевидно, що політична інституалізація, яка може бути "формальною" чи "неформальною", є ширшою порівняно з правовою інституалізацією. У розрізі тематики дослідження на особливу увагу заслуговують неформальні інститути, які позначаються насамперед позаправовими практиками і властиві будь-яким політичним режимам. Більше того, вони відображають загальну світову тенденцію до звуження сфери правового регулювання. Але водночас слід зауважити, що їхнє переважання в царині відносин з формальними інститутами призводить до значного ущемлення інститутів демократичного врядування (у даному відношенні вдалим є порівняння політичних інститутів з айсбергом, надводну частину якого складають формальні інститути і в випадку переважання неформальних інститутів айсберг перекидається). Отже, неформальна інституалізація, суть якої за справедливою оцінкою німецьких дослідників В. Меркеля та А. Круассана складає витіснення формальних інститутів неформальними практиками [6, с. 20], загрожує цивілізованому розвиткові відносин між окремими групами в парламенті та парламентаризму в цілому.

Відтак, виходячи з наведених вище фактів та аргументів, під політичною інституалізацією парламентської опозиції ми розуміємо підвищення її ролі в організації та діяльності парламенту, яке ґрунтується на комплексові нормативно-правових актів (передусім процедурного характеру) та суто політичних факторів (в авторському тлумаченні, "політичного парламентського права").

Звичайно, за умови демократичного врядування відносини між двома найбільшими внутрішньопарламентськими угрупованнями мають базуватись передусім на "праві", і вже на цій основі - на різнобічних домовленостях і компромісах. Домінування ж у цьому співвідношенні "політики" підриває основи демократичного врядування і підштовхує парламентську опозицію до виходу за рамки "системи" (критерій структурної опозиції).

Р. Даль, залежно від особливостей політичного структурування, виводить чотири основні моделі інституалізації парламентської опозиції: вестмінстерську або британську (яка виходить з двопартійної системи і передбачає чітке розмежування парламентської більшості та опозиції), континентальну (коли опозиція репрезентується кількома політичними партіями, що зумовлює відносну організаційну слабкість вказаного інституту), скандинавську (коли опозиція формується за участі широкого кола суб'єктів - не лише політичних партій, а й найбільш потужних асоціацій громадянського суспільства, що стимулює її учасників до використання механізмів соціального партнерства та до внутрішньопарламентських компромісів) та американо-швейцарську (яка виходить з порівняно слабких політичних партій та слабкості межування між більшістю та опозицією) [1].

Відомо, що діяльність парламентської опозиції напряму залежить і від форми державного правління та характеру парламентської коаліції. За умов парламентської чи парламентсько-президентської форми правління уряди меншості, наприклад, надають доволі комфортні умови для її існування (парламентська меншість за таких умов має багато підстав для того, щоб у свою чергу стати більшістю). Оптимально узгоджуються з ефективно діючою опозицією мінімально переможні коаліції, адже за таких умов вона матиме доволі потужний кількісний склад. Натомість широка коаліція не залишає опозиції ніяких шансів для повноцінного функціонування.

У президентських системах консолідуючим фактором для функціонування опозиції, яка прямим чином не впливає на формування і діяльність урядів, природно вважаються президентські вибори, які лише й можуть привести колишню опозицію на владний олімп. За такої форми правління опозиція в законодавчих зібраннях має не досить комфортні умови для існування, хоча за умови "роздільного правління" вона й сама стає більшістю, опозиційною до Президента. При цьому інколи виникають доволі пікантні ситуації. Як свідчить, наприклад, бразильський досвід, якщо президентська партія в парламенті перебуває в меншості, президенти досить часто шукають підтримки з боку парламентської більшості, яка формально знаходиться в опозиції [9, с. 300].

До цього слід додати, що в демократичних країнах зі стабільними політичними


Сторінки: 1 2