Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



УДК 351

УДК 351.862.4:321.72:342.34

В. М. МАРТИНЕНКО, Ю. А. НУЖНОВА

ДЕМОКРАТИЧНЕ ВРЯДУВАННЯ: ВІД ПРАКТИКИ ДО ТЕОРІЇ ЧИ ВІД ТЕОРІЇ ДО ПРАКТИКИ?

Розкрито специфіку формування сучасної теорії демократичного врядування та запропоновано концептуальні підходи до формування та розвитку теорії переходу від авторитаризму до демократії.

The peculiarities of democratic administration modern theory development are revealed and conceptual approaches to formation and development of the theory of transition from autocracy to democracy are suggested.

Як зазначав Декарт: "Щоб знайти істину, кожен повинен хоч раз у житті звільнитися від засвоєних ним уявлень і цілком по-новому побудувати систему своїх поглядів". Дійсно, необхідно "цілком по- новому", масштабно і системно подивитися як на минуле розвитку людської цивілізації, так і на її майбутнє. Як не парадоксально, але демократичне майбутнє сучасні науковці шукають, зазвичай, у минулому і йдуть у своїх наукових розвідках від практики авторитарного врядування до теорії демократії, тоді як у дослідженнях демократичних процесів суспільного розвитку необхідно все ж таки рухатись навпаки - від теорії (науки) до практики і прокладати їй дорогу до демократії через демократизацію. Процес переходу від авторитаризму до демократії - демократичний транзит - детальніше розглядає Ю. Древаль [2].

Проблемами демократичного транзиту досліджують багато зарубіжних і вітчизняних учених, зокрема Д. Растоу, А. Тофлер, А. Браун, В. Гельман, Х. Лінц, Л. Даймонд, С. Хантингтон, Л. Сморгунов, В. Полохало, А. Степан, О. Фісун та ін. Наукова школа демократичного врядування формується фахівцями галузі науки державне управління (Ю. Древаль, О. Крутій, В. Мартиненко, В. Нікітін, О. Радченко, В. Сичова, В. Солових) у Харківському регіональному інституті державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. Проте проблема демократизації державного управління поки що залишається недостатньо теоретично осмисленою, а проблема формування теорії демократичного врядування взагалі знаходиться на стадії глибокої невизначеності і потребує концентрованих і скоординованих зусиль науковців. У цій роботі зроблено спробу показати, на що варто спрямувати ці зусилля в сучасних умовах державотворення і в якому напрямку слід проводити наукові розвідки.

Повертаючись до питання про пошук науковцями демократичного майбутнього в минулому розвитку людської цивілізації, маємо згадати, що минуле пов'язане з формуванням і розвитком автократії в різних формах її прояву, виникненням авторитарних держав як інститутів насильницької організації суспільної життєдіяльності людей, що й сформувало відповідну систему поглядів (теорій) на процеси формування та розвитку суспільства. Ці процеси з точки зору системної організації носять суб'єктивний характер, і науки, які їх досліджували, первинно вже були зорієнтовані на дослідження процесів розвитку суб'єктивно зумовлених і по-насильницькому створених соціальних систем. На відміну від усіх наук, які вивчають об'єктивно існуючий світ, що розвивається за законами, які не залежать від волі і свідомості людей, суспільні науки, спираючись на існуючу практику і суб'єктивно створені закони розвитку суспільства, більше займаються не пошуком істинного, об'єктивно зумовленого шляху розвитку суспільства, чим, власне й має займатися наука, а переважно "науково обґрунтовують" те, що практично вже створено людьми і діє, надаючи тим самим "науковості" тому, що залежить від волі і свідомості людей, а отже, може змінюватися залежно від їх бажання. За таких умов зміни, які відбуваються на практиці, суттєво можуть впливати на суспільні науки і спрямовувати їх зовсім в інше річище. Так, скажімо, зміни до Конституції країни, пов'язані з переходом від президентської форми правління до парламентської швидко і суттєво змінюють змістовність наукових досліджень з проблем формування та розвитку системи державного управління і тих відносин, які в результаті таких змін виникають як у державі, так і в суспільстві в цілому, і все, що мало значення і для теорії, і для практики державного управління до цього, втрачає будь-який сенс. Вплинути за таких умов на практику наука не має жодних шансів, тому що існуюча практика як сформована не за законами науки (об'єктивними законами), так і розвивається не за цими законами.

Для більшої наочності звернімося до ринкової системи і економічної науки, яка також вивчає суспільні процеси, але відмінність її від усіх інших суспільних наук полягає в тому, що вона вивчає процеси, зумовлені дією об'єктивних законів, які виникли і почали діяти в результаті формування і розвитку ринкової системи як самоорганізовної системи. Проте економічна наука може виникнути і розвиватися на основі практики формування та розвитку і командно-адміністративної економічної системи. І така практика відома, і що сталося з такою практикою та відповідною їй теорією - теж відомо.

Більш глибокий аналіз вищевикладеного породжує певні сумніви щодо науковості тих суспільних явищ і процесів, які теоретично осмислюються в контексті демократичного врядування, але при цьому спираються на суб'єктивно зумовлену державно-управлінську практику, що формувалася й розвивалася на засадах авторитарної моделі державного устрою і відповідної системи державного управління.

Щодо майбутнього, то, волею-неволею, воно пов'язується з демократією, хоч і не маємо про те, яким буде, чи має бути наше майбутнє, жодного уявлення. Кожен розуміє демократію по-своєму, хоч усі шукають пояснення цього феномену у стародавніх Афінах - колисці світової демократії - ідеальної, класичної демократії, як, зазвичай, її розглядають. Саме під впливом практики афінської демократії, яка хоч і давно, але все ж таки була, формується сучасна теорія демократичного врядування.

Т. Болл і Р. Деґґер - професори політичної теорії Університету штату Арізона, аналізуючи у своїй науковій праці "Демократичний ідеал: історія становлення" процес зародження ідеальної демократії, пишуть, що "для греків demokratia означає "правління чи урядування простолюду", тобто людей неосвічених, немудрих і бідних. Оскільки такі люди становили більшість громадян, демократію ототожнювали, як часто роблять і нині, з урядуванням більшості. Але важливо зазначити, - пишуть автори, - що та більшість складалася здебільшого з представників одного класу - демосу (demos). Отож, чимало греків розуміли демократію як певну форму класового врядування - врядування, яке здійснює нижчий, або трудящий, клас, і то задля інтересів цього класу. Тож у такому значенні демократія становить контраст з аристократією, врядуванням aristoi - "найкращих", тих, хто начебто найспроможніший урядувати" [1, с. 4]. Цей "контраст", тертя і протистояння аристократів і демократів, власне, й загубили демократію в Афінах - місті-державі - самоврядному полісі. Уся подальша історія - це історія розвитку людської цивілізації, соціальним стрижнем якої була держава як інститут реалізації авторитарно організованої системи врядування.

Багатовікова (тисячолітня) світова практика насильницького державотворення сформувала відповідну парадигму державно-управлінських систем, яку було покладено в основу розвитку історії людської цивілізації і яка збереглася, використовується і розвивається у процесах сучасного державного будівництва. Про суть цієї парадигми і необхідність формування нової парадигми державно-управлінських систем детально описано в монографії В. Мартиненка [3]. Суть цієї парадигми полягає у формуванні та розвитку суб'єкт-об'єктної взаємодії між державою (суб'єктом) і суспільством (об'єктом), що й знаходить свій прояв у виникненні й пануванні впродовж багатотисячолітньої історії розвитку людської цивілізації авторитарної форми правління в державі - правління меншості. Звідси виходить, що теорія державного управління сформувалася на основі вивчення історії багатотисячолітньої практики формування та розвитку саме авторитарної форми правління (форми правління наближеної до ідеального авторитаризму - автократії, абсолютизму, деспотії, тиранії тощо).

Отже, основу і теорії, і практики державного управління складають суб'єкт-об'єктні відносини між соціальною системою, яка управляє (державою), і соціальною системою, якою управляють (суспільством). Держава як система, яка управляє суспільством, завжди створювалася, якщо не однією особою, то невеликою групою людей, які уособлювали владу і вибудовували інституційну систему влади, яка була їм підконтрольною, підзвітною і виконувала їхню волю. Для авторитарної форми правління, яка вибудовує організаційну структуру державної влади й управління згори донизу, формування суб'єкт-об'єктної системи відносин між державою і суспільством є природним, абсолютно логічним і зрозумілим алгоритмом - правитель (його найближче оточення) створює таку систему державної влади, яка дозволяє йому одноосібно впливати на хід розвитку суспільних процесів у країні. При цьому чим більша країна і територіально, і за кількістю та різнорідністю населення, тим більш громіздкою, складною і забюрократизованою є система державного управління, побудована згори донизу, і, як свідчить історія, менш ефективною. За таких умов джерелом і носієм реальної влади є правитель і його найближче оточення, а також вся система державної влади й управління, оскільки саме з її середовища відбувається відбір кадрів на керівні посади в державі. Це є і логічним, і зрозумілим для всіх.

Відтак, майже двадцять століть історія розвитку людської цивілізації не знала демократії. Людство розвивалося за логікою автократичного алгоритму формування і розвитку держави; і лише в XVII ст. люди знову почали шукати шляхи повернення до демократії, становлення та розвитку форм і методів демократичного врядування, звертаючись, знову ж таки, до досвіду афінської демократії. Але ж світ майже за дві тисячі років настільки змінився, що використання досвіду демократичного врядування, характерного для Афін як міста-держави, на рівні держав, які були створені у світі на кінець XVII ст. (а тим більше, сучасних держав) є, щонайменше, не коректним. Це зовсім інші держави і за своєю природою формування, і за розмірами, і за складом громадянства тощо. І те, що афіняни вважали демократичним, з огляду на сьогодення, з ними важко погодитися. Скажімо, "щоб бути громадянином, індивід мав бути дорослим, вільним афінянином чоловічої статі. Жінок, чужинців, які постійно проживали в місті, рабів (що становили, напевне, більшість населення) - усіх їх не брали до уваги. Громадянином, фактично, був тільки кожен десятий афінянин. Отже, з погляду ХХІ ст., афінська демократія видається навряд чи взагалі демократичною" [1, с. 5]. Але саме досвід афінської демократії і вітчизняні, і зарубіжні науковці, зазвичай, закладають в основу сучасної теорії демократичного врядування і пропонують їх упроваджувати. А оскільки на практиці такий досвід не приживається, то всіх громадян закликають з цим змиритися, посилаючись на вислів В. Черчіля: "Ніхто не стверджує, що демократія досконала і наймудріша. Навпаки, кажуть, що демократія - найгірша форма врядування, за винятком усіх інших форм, до яких пробували вдаватись від часу до часу". Прикро, що дуже часто цю цитату наводять ті, хто відносить себе до демократів, наче виправдовуючи


Сторінки: 1 2 3