Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



УДК 352:061

УДК 352:061.21

Богданова Наталія Олександрівна, начальник управління Миколаївського обласного центру перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ і організацій, аспірант кафедри державної політики та менеджменту Інституту державного управління Миколаївського державного гуманітарного університету ім. Петра Могили. Коло наукових інтересів: система підготовки державно-управлінських кадрів

ЗАРУБІЖНИМ ДОСВІД ПІДГОТОВКИ ДЕРЖАВНО-УПРАВЛІНСЬКИХ КАДРІВ ТА ШЛЯХИ ЙОГО АДАПТАЦІЇ В УКРАЇНІ

Статтю присвячено розгляду традиційних моделей підготовки державно-управлінських кадрів у зарубіжних країнах. Основна увага акцентується на обґрунтуванні особливостей північноамериканської та європейської моделі підготовки. Пропонуються шляхи адаптації зарубіжного досвіду до національної системи підготовки та підвищення кваліфікації кадрового складу державної служби.

The article is devoted to the review of the traditional models of the training of the state - administrative staff in foreign countries. The main idea is the ground of the characteristics of American and European models of the training. The ways of the adaptation of the foreign experience to the national system of the

Постановка проблеми. В умовах демократичних перетворень дослідження світових моделей підготовки управлінських кадрів допоможе уникнути помилок та запозичити кращі традиції, методи, виробити оптимальну стратегію й визначити перспективи розвитку підготовки держслужбовців. В умовах створення загальноєвропейського простору відбувається взаємне проникнення управлінських структур, їхнє зближення.

Для України цінним є досвід зарубіжних країн щодо організації професійної освіти державних службовців. Історично склалося так, що Європа характеризується багатою палітрою щодо організації системи підготовки державних службовців, традиційно поєднує різні концепції та моделі. Згідно з дослідженнями Г. Опанасюк [10, С.268], Л. Титаренко [15, С.209], пострадянські країни беруть за основу одну з моделей підготовки (як правило, англійську, німецьку або французьку), адаптуючи її відповідно до історичних, національних, ментальних чинників. Це передбачає приведення законодавчої бази пострадянських країн у відповідність з європейським законодавством, що, у свою чергу, сприяє не лише зближенню національних систем підготовки управлінських кадрів, а й значно актуалізує потребу в компетентних спеціалістах, здатних орієнтуватися в новому законодавчому просторі.

В останні роки в державній службі європейських країн поширюється тенденція вдосконалення й підвищення рівня професійної підготовки державних службовців.

Створення системи безперервного професійного навчання державних службовців є актуальною потребою і важливим фактором зміцнення державності та становлення якісно нових ринкових відносин і в Україні.

Аналіз основних досліджень і публікацій. Основні аспекти проблеми професійної підготовки державно-управлінських кадрів аналізуються у працях таких дослідників, як В. Гриненко [3], Н. Грінівецької [11], В. Лугового [5;6], О.Слюсаренко [13], Л. Титаренко [15], Ж.Таланової [14], Г. Опанасик [9; 10], М. Міненко [7], Уткіна Є.А [2] та ін.

Науковці вважають домінантними декілька моделей професійної підготовки державних службовців у зарубіжних країнах. Так, науковець Л. Титаренко [15] визначає три основні, на її погляд, домінуючі моделі: англійську, німецьку та французьку; дослідники О.Слюсаренко [13], а також Ж. Таланова [14] в своїх працях розглядають характерні ознаки добору і фахового навчання в системі кар'єрного розвитку державних службовців країн Північної Америки та Європи. В. Гриненко [3] окреслює професійне навчання вищих керівних кадрів для державної служби в зарубіжних країнах, поділяючи моделі навчання на відкриті (Австралія, Канада, США, Великобританія) та закриті (Німеччина, Франція, Японія), окремо акцентує увагу на таких прикладах, як європейський, американський, британський досвід навчання державних службовців. В. Луговий [5; 6] розглядає підготовку управлінських кадрів крізь призму північноамериканської (США, Канада) та західноєвропейської континентальної моделей (типові представники - Іспанія, Італія, Франція). Особливо цікавим для України є дослідження Г. Опанасюк [9; 10] з професійного навчання державних службовців у країнах Східної Європи, досвід яких може бути найефективніше адаптований до традицій державної служби України. На підвищенні кваліфікації управлінських кадрів у розвинених європейських країнах та значенні їх досвіду для України робить наголос у своїх дослідженнях М. Міненко [7].

Метою статті є обґрунтування традиційних моделей професійної підготовки управлінських кадрів у зарубіжних країнах та дослідження шляхів впровадження інноваційного досвіду зарубіжних країн у процес підготовки нової генерації управлінців в Україні.

Стаття передбачає дослідження моделей професійної підготовки та підвищення кваліфікації державно-управлінських кадрів переважно північноамериканського регіону (США, Канада), країн Західної та Центральної Європи (Франція, Німеччина). Досвід професійної освіти державних службовців країн Східної Європи потребує окремого детального розгляду та аналізу.

Викладення основного матеріалу. За основу системи підготовки та перепідготовки державних службовців в Україні обрано європейську модель, де підготовка здебільшого ведеться в спеціалізованих навчальних закладах - інститутах, академіях, школах, які за статусом часто стоять вище від звичайних закладів вищої освіти, зокрема університетів (наприклад, Національна школа державного управління у

Франції, Федеральна академія державного управління у Німеччині, Коледж державної служби у Великій Британії, Національна школа державного управління в Польщі, Академія державної служби при Президентові Російської Федерації, Вища школа державного управління в Угорщині) [15, с. 213; 7, с.465].

В. Гриненко у своїй роботі поділяє організації державної служби на відкриті і закриті системи. У відкритій системі державної служби (Австралія, Канада, США, Великобританія) характерними рисами є мобільність і конкурентоспроможність персоналу. Система кадрового добору в цих системах здійснюється на основі вільного доступу з урахуванням університетського диплома та незалежного конкурсу у вигляді співбесіди або екзамену (письмового, усного). Оплата праці визначається, в основному, за результатами праці чиновника. Також для цієї моделі характерний досить строгий контроль з боку громадянського суспільства [3, с. 165].

Закрита система державної служби (Німеччина, Франція, Японія) характеризується ієрархічною системою добору кадрів, елітарними рисами в системі професійної підготовки вищих керівних кадрів, високим соціальним статусом. Оплата праці встановлюється залежно від посади та стажу державної служби. Система кадрового добору здійснюється в усіх країнах по-різному, наприклад, у Франції проводяться конкурси, в Німеччині взагалі існує специфічна система заміщення посад, яка передбачає складання екзаменів, навчання у спеціалізованих навчальних закладах, випробувальний термін. Але існують загальні тенденції, які передбачають прийом на службу відповідно до знань на основі дипломів університету. У подальшому передбачається просування по службі або переведення на іншу роботу з урахуванням постійного підвищення кваліфікації шляхом навчання в межах державної служби. Європейський метод узагалі передбачає струнку організовану багаторівневу систему професійної підготовки, де, як правило, функціонують спеціалізовані вищі навчальні заклади для підготовки вищих керівних кадрів.

Безперечно, важливо підкреслити, що при аналізі досвіду зарубіжних країн у галузі навчання державних службовців виникає низка труднощів, пов'язаних із тим, що система і методи підготовки можуть розглядатися тільки в контексті тієї системи державної служби, для якої вони впроваджувалися. У Німеччині та у Франції державна служба створена в загальних рисах у ХУШ ст. як певне ремесло, кандидати для якого готувалися спільно з юридичними професіями в університетах або спеціалізованих школах, і тому тривалий додаткова професійна освіта не вважалася потрібною [7, с.465].

У Великобританії, як стверджує дослідник М. Міненко, навпаки, державна служба, що веде традиції з другої половини ХІХ ст., вважалася роботою універсала, спеціалісти були меншістю, їх очікувала менш блискуча кар'єра, ніж універсала. Разом з тим жодна з означених трьох країн, як і більшість розвинених Європейських держав, не змінила свою систему початкової підготовки державних службовців, а намагалася всіляко розвивати систему підвищення кваліфікації.

Отже, у Німеччині професійну юридичну освіту продовжують здобувати в університеті, у Франції професійну адміністративну освіту отримують: управлінці-універсали - в університетах, спеціальну освіту - у відомих школах державних службовців [18, с.249-253]. Великобританія зберігає свою систему університетської освіти без прямого зв' язку з ремеслом державного управління [7, с. 465-466].

Наведені вище приклади свідчать, що підходи професійної підготовки кадрів у різних регіонах світу не однакові і, насамперед, відрізняються ступенем централізації чи децентралізації. Якщо порівнювати Європу і Північну Америку, то в першому випадку вони в цілому значною мірою централізовані, у другому - навпаки, децентралізовані. Країни континентальної Європи більше тяжіють до використання закритих, або елітарних, моделей адміністративних систем, тоді як країни Північної Америки - до відкритих, або загальнодоступних. Проте існують суттєві розбіжності і в підходах, і в межах європейського континенту.

Чималий інтерес для дослідників становлять Вища школа державного управління Італії (з кампусами в Римі, Аціреалі, Болоньї, Казерті, Реджо-ді-Калабрії) [26], яка також підпорядкована прем'єр-міністру країни, або Національний університет державного управління Іспанії, підпорядкований Міністерству державного управління [22]. Так, в Іспанії, Італії, Франції як унітарних державах надають перевагу централізованим методам добору та навчання, тобто із задіянням державних інститутів і закладів. Утворена в 1995 р. за зразком французької школи Національна школа державного управління в Польщі підпорядкована прем'єр-міністру і проводить дворічне професійне навчання державних службовців для роботи на керівних посадах у державі [25]. До речі, у східній частині Європи подібні головні загальнонаціональні навчальні заклади (переважно академії) утворено при президентах країн, як найбільш повновладних посадових особах держав. У Нідерландах, Об'єднаному Королівстві, скандинавсько-прибалтійських країнах більш популярні децентралізовані методи, навіть із залученням недержавних і приватних інституцій.

О. Слюсаренко зазначає, що для європейських країн характерною є вищезазначена тенденція становлення головних загальнонаціональних закладів підготовки державних службовців, що, у свою чергу, зумовлює розмежування функцій вищих навчальних закладів загальної і спеціальної орієнтації та організацію такої системи підготовки державно-управлінських кадрів, у якій один навчальний заклад є головним поряд із кількома іншими галузевими або регіональними. Тобто, крім центрального закладу, нерідко існують відомчі й територіальні навчальні заклади, особливо в міністерствах або місцевих органах влади. При цьому умовою ефективного функціонування системи підготовки кадрів для державного управління є чіткий розподіл завдань і повноважень між навчальними закладами, що готують державних службовців [13, с.206].

Зважаючи на посилення процесів європейської та євроатлантичної інтеграції України, становить науковий і практичний інтерес аналіз основних системних компонентів професійного розвитку державних службовців, що реалізуються в країнах Північної Америки та Європи. Адже одним із засобів інтеграції України у світову спільноту є вивчення та адаптація кращого зарубіжного досвіду.

За твердженням В. Лугового, між різними країнами існують відмінності в організації професійного навчання кадрів для державного управління, проте чітко виокремлюються дві основні (за домінантою) моделі навчання (як, до речі, і побудови цивільної служби): північноамериканська (США, Канада) та західноєвропейська континентальна (типові представники - Іспанія, Італія, Франція). Зрозуміло, що між названими моделями існує широкий спектр проміжних, змішаних, перехідних форм. По-друге, на рубежі


Сторінки: 1 2 3