Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



УДК 332

УДК 332.2/6

Горлачук В.В., Миколаївський державний гуманітарний університет ім. Петра Могили Тарновська Р.В., Центр "Південьприватзем" у Миколаївській області

Концептуальні основи розвитку земельних відносин в Україні

Подано критичну оцінку та розглянуто пропозиції з вдосконалення земельних відносин в Україні. Обгрунтовано недоцільність експорту сировинної продукції рослинності, необхідність підвищення розміру орендної плати, податку на землю та оподаткування нерухомості.

Critical appraisal is given and suggestions concerning the improving of the land property relations in Ukraine are considered. The pointlessness of export of plant-grower industry raw products is proved, necessity of increase in the level of rent, land and real estate taxes are argued.Проблема використання земельних ресурсів стала наріжним каменем визначення орієнтирів зростання економіки країни. Розглядати такі національні цінності, як національну ідею, державну незалежність України, почуття національної гідності, немає сенсу без усвідомлення особистістю значення землі, її рушійної сили, поступу в системі внутрішньонаціональних відносин. Земля є фундаментом національної могутності. Тому не дивно, що багато вчених- економістів звертались до світової практики земельних відносин, намагаючись кожен по- своєму осмислити доробок попередників. Завдяки цьому було окреслено теоретико- методологічні та правові засади земельних відносин на сучасному етапі, які містяться у працях видатних вітчизняних економістів, землевпорядників та в таких основоположних документах, як Конституція України, Земельний, Водний та Лісовий кодекси, Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України й ін.

Беззаперечно визначено, що стратегічне завдання регулювання земельних відносин полягає у забезпеченні права на землю громадянам, юридичним особам, територіальним громадам та держави, раціонального використання та охорони земель.

На жаль, розвиток земельних відносин в Україні супроводжується багатьма негативними явищами й тенденціями. Як наслідок - цілий ряд чинників, таких як соціальна дезадаптація, руйнація землекористування, ослаблення зовнішньоекономічних зв'язків призвели до девальвації моральних цінностей, занепаду національної свідомості тощо.

Наскільки нерозумною є політика паювання земель, переданих у колективну власність, започаткована Указами Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" від 10 листопада 1994 р. № 666 [3] та "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарських підприємств і організацій" від 8 серпня 1995 р. № 720 [4] і продовжена в Указі Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення розвитку аграрного сектора" від 3 грудня 1999 р. [5], свідчить той факт, що мільйони гектарів землі не обробляються, катастрофічно знижується родючість, погіршуються інші якісні характеристики земельних угідь. Штучні схеми паювання земель не мають нічого спільного з реальним процесом розвитку ефективного землекористування. Українське суспільство, українські хлібороби негативно ставляться до насильницького паювання земель, усвідомлюючи, що парцеляція землі відкидає їх на сто і більше років назад.

Зараз вже очевидно, що наша держава обрала найгірший, який тільки може бути, варіант земельної реформи. Жодна з країн світу не йшла таким шляхом. Досить послатись на досвід США, де землекористування розміром навіть в 400 га є збитковим. В цьому контексті є всі підстави стверджувати, що парцеляція масивів землі на 35 га "клітки" заважає становленню потужних сучасних агроформувань, застосуванню індустріальних технологій, українському національному відродженню, розмах якому намагається дати незалежна Україна.

Власно кажучи, паювання земель колективної власності здійснювалося методично невірно. Основою для його проведення повинні були служити результати інвентаризації всіх земель, переданих у колективну власність, уточнена грошова оцінка земель та ін. Тільки після детального ознайомлення з цими матеріалами можна було розпочинати паювання земель. Але такого не відбулось, внаслідок чого з'явилася суттєва розбіжність у площах між розпайованими землями і площами земель, наведених у земельних звітах. Є багато прикладів, коли в одних випадках не вистачало землі для розпаювання, в інших - навпаки, вона виявлялась "зайвою". Недостовірні матеріали грошової оцінки земель викликали справедливі нарікання власників земельних паїв, що було зумовлено значними відхиленнями площ земельних ділянок від їх середнього розміру, оскільки фізична площа паю прямою мірою визначається розміром грошової оцінки земель: чим нижча оцінка земель, тим більший розмір паю, і навпаки.

Особливе занепокоєння викликає паювання зрошувальних земель. Вся складність полягає в тому, що в районах зрошувального землеробства через вихід з різних причин з ладу значної площі зрошувальних систем останні все ж паювалися як землі з діючими зрошувальними системами, хоча фактично вони були богарними. Заради справедливості відзначимо, що ці землі потрібно було списати як зрошувальні з наступним переведенням їх у склад богарних. Оскільки цього не було зроблено, земельні паї, які отримали громадяни на так званих зрошувальних землях, виявились значно меншими, ніж паї на прилягаючих богарних землях.

З огляду на ті негативні процеси, які відбуваються в землекористуванні, наростання кризи у суспільстві, усунення протиставлення громадянського суспільства державі вихід потрібно шукати не в парцеляції, а в консолідації земельних ділянок у суцільні земельні масиви з метою використання індустріальних технологій. Орієнтування на таку земельну політику є перспективним.

При такій постановці питання само собою не виникало б необхідності оформляти право власності на кожну земельну ділянку власникам земельних часток (паїв), а можна було б обмежитись сертифікатом на право приватної власності на земельну частку (пай). До речі, Укази Президента України № 666 та № 720, про які нами раніше згадувалось, передбачали поділ земель, які передано у колективну власність на земельні частки (паї) без виділення їх в натурі. Це був би ідеальний варіант. Йшлося про те, що земельна частка (пай) може бути об'єктом купівлі- продажу, дарування, міни, успадкування, застави. Власник міг передати земельну частку в оренду з правом отримання орендної плати.

У випадках, коли той чи інший власник паю виявив бажання самостійно господарювати на землі, він мав право на підставі державного акта на право приватної власності отримати земельну ділянку в порядку черговості виходу з колективного господарства у суцільному масиві, не порушуючи структури загального землекористування. Хоча, як показує практика, навіть у цьому випадку державний акт на право приватної власності на земельну ділянку не є обов'язковою умовою, оскільки власник земельної частки міг продовжувати працювати на землі на підставі сертифіката.

Вінцем усіх недоліків у землекористуванні став Указ Президента України від 3 грудня 1999 р., про який вже згадувалось. Ним регламентовано суцільну парцелізацію земель колективної власності з наступною масовою видачею державних актів на право приватної власності на земельні ділянки. Причому кінцевим терміном виконання робіт було призначено 1 квітня 2000 року. Треба сказати, оскільки Указ не підлягав обговоренню, нині майже 100 відсотково земля "покілкозована" і видано громадянам державні акти приватної власності на земельні ділянки, на що невиправдано витрачено сотні мільйонів гривень, так потрібних для інших більш важливих справ.

З огляду чинного законодавства тільки наявність державного акта на право приватної власності на земельні ділянки дозволяє її власнику продавати або здійснювати інші цивільно- правові угоди.

Втім, головне завдання земельної реформи полягає не у видачі державних актів на право приватної власності на землю, щоб її згодом продавати. Для українського суспільства привабливою складовою ринку є оренда землі, що дає змогу реалізувати своє право на предмет господарювання на ній. Принциповим є розуміння того, що головне призначення землі не бути предметом купівлі-продажу, а вирощувати на ній сільськогосподарські культури для людей та корм для худоби. Доречність такого уявлення не викликає сумнівів, оскільки цей контекст не допускає зловживань у процесі обігу земельних ділянок.

Однією із проблем землекористування є інвентаризація земель населених пунктів та земель несільськогосподарського призначення. Для того, щоб будь-яка стратегічна програма була втілена в життя, без інвентаризації не обійтись. Натомість, ще досі відсутня повна інформація щодо кількості землекористувачів (землевласників) на території населених пунктів, розмірів їх землекористування, функціонального призначення того чи іншого об' єкта власності й інше.

Матеріали інвентаризації земель дозволяють виявити всіх платників податку та інших платежів за використання землі. Матеріали інвентаризації земель слугують надійною основою формування земельних чи земельно-майнових комплексів і створення на цій основі інвестиційного земельно-майнового фонду з метою активного залучення інвестиційних ресурсів.

Конструктивна взаємодія держави в особі Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій та територіальних громад сіл, селищ, міст вимагає розмежування прав власності на землю територіальних громад і держави. Необхідно підкреслити, що у цьому випадку не зменшується роль держави як одного з головних суб'єктів прийняття управлінських рішень в галузі земельних відносин. Навпаки, держава та територіальні громади повинні створити дійовий механізм для вирішення суспільних потреб, діючи як органічні складові єдиної соціальної системи, спрямованої на розвиток ефективного землекористування.

З цією метою уже сьогодні потрібно, щоб Президент України доручив Держкомзему України розробити технологію і завершити проведення робіт з інвентаризації земель, грошової оцінки земель населених пунктів та земель несільсь- когосподарського призначення, розмежування земель права державної і комунальної власності. При цьому інвентаризація повинна виконуватися за кошти землевласників і землекористувачів, грошова оцінка земель за рахунок державних коштів бюджету, а розмежування земель - за рахунок місцевого бюджету.

Уряд і Верховна Рада України впродовж тривалого періоду розглядають як один з можливих шляхів зростання економіки продаж на зовнішній ринок рослинницької продукції, в першу чергу культур зернової групи, соняшника й ін. Свідченням цього є щорічний продаж за кордон 25-30% валового збору зерна, значну частину соняшника тощо. Проте намагання представити таку ситуацію найліпшим чином не має реальних підстав з багатьох причин.

Насамперед, щоб не ганятися за примарами, рахуючи чистий доход або прибуток від продажу зерна чи соняшника, потрібно окреслити критерії, за якими будуть оцінюватися витрати на виробництво рослинницької продукції.

На практиці чистий доход визначається як частина валового доходу, яка залишається після вилучення з нього затрат на оплату праці і нарахувань на неї.

Прибуток визначається як різниця між виручкою від реалізації продукції і повної її собівартості. Зверніть увагу, що до витрат на виробництво продукції рослинництва не включені витрати, пов'язані із відтворенням родючості ґрунту. Треба сказати, що пояснення цьому феномену криється у його маловивченості, який досі не вийшов на рівень загальнонаціональних інтересів.

Зосереджуючись на проблемі відтворення родючості ґрунту доходимо висновку про унікальність такої складової ґрунту, як гумус, який є стабілізатором і регулятором усіх ґрунтових процесів у ґрунті. У


Сторінки: 1 2 3