Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



УДК 352(091)

УДК 352(091)

Євтушенко О.Н.

ДЕРЖАВНА ВЛАДА І МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ

В ПЕРІОД СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Аналізується процес розбудови державної влади і місцевого самоврядування в Україні в період становлення української державності. Інститути влади і місцевого самоврядування стають складовою частиною процесу політичної демократизації. Змінюється роль органів місцевого самоврядування у вирішенні місцевих питань.

Ключові слова: місцеве самоврядування, радянська модель влади, муніципальна модель місцевого самоврядування, дуалістична теорія, міські ради, державні адміністрації, територіальна громада, демократична політична система, публічна влада, державна влада.

Анализируется процесс развития государственной власти и местного самоуправления в Украине в период становления украинской государственности. Институты власти и местного самоуправления становятся составной частью процесса политической демократизации. Изменяется роль органов местного самоуправления в решении местных вопросов.

Ключевые слова: местное самоуправление, советская модель власти, муниципальная модель местного самоуправления, дуалистическая теория, городские советы, государственные администрации, территориальная община, демократическая политическая система, публичная власть, государственная власть.

The process of the development of the state authorities and local government in Ukraine is analyzed in the period of formation of the Ukrainian state. The institutes of authorities and local government become the component part of the process of political democratization. The role of the local government bodies in solving the question of local importance is changing.

Key words: local government, soviet model of authorities, municipal model of the local self-governance, dual theory, city councils, state administrations, territorial commune, democratic political system, public power, state power.

Місцеве самоврядування в умовах розбудови громадянського суспільства, здатне створювати реальну противагу сепаратистським настроям регіональних еліт і сприяти зміцненню української держави. З іншого боку, місцеве самоврядування - це рівень публічної влади, найбільш наближений до населення. Воно є одним з найсильніших соціальних механізмів, який забезпечує взаємодію суспільства й держави.

Мета статі - проаналізувати процес становлення державної влади і місцевого самоврядування в Україні після проголошення незалежності.

Для вирішення поставленої проблеми у роботі використані праці вчених: В. Гельмана [2],

В. Романової [18], І. Преснякова [18], Р. Павленка [8], В. Пархоменка [9], С. Хантінгтона [19], С. Капарето [21] та ін.

Процес трансформації радянської системи влади на шляху демократизації державної влади, який почався після розпаду СРСР і отримання Україною незалежності у 1991 році супроводжувався стихійною регіоналізацією. Україна як держава, на відміну від Росії, не отримала в спадщину сформованого державного Центру, тому більшість інститутів державної влади України були сформовані вже після проголошення незалежності.

Прийняття у 1992 році ряду законів України «Про Представника Президента» [15] і «Про місцеві ради народних депутатів, місцеве і регіональне самоврядування» [14] в новій редакції визначило межі функціонування органів державної влади й органів місцевого самоврядування. Закони започаткували процес інституціональних змін у пострадянській Україні, який мав ознаки нав'язаного переходу, відмінною рисою якого був яскраво виражений елітний характер, причому еліти приймали рішення про початок переходу в однобічному порядку, без вирішального тиску з боку опозиції, використовуючи всі наявні в їхньому розпорядженні засоби.

Введення посади Представника Президента як глави виконавчої влади було викликано необхідністю механізму Президентського контролю над суспільно-політичною та соціально-економічною ситуацією на місцях, тому Представники Президента призначались та звільнялись Президентом і йому підпорядковувались (п. 1 ст. 2 Закону «Про Представника Президента України» [15]). При цьому вони не могли бути народними депутатами та депутатами місцевих рад, а також були зобов'язані призупинити своє членство у партії.

Отже, в тій ситуації при відсутності у обласних та районних радах власних виконавчих комітетів, Представники Президента отримали всю повноту виконавчої влади. До переліку їх функцій було віднесено здійснення контролю за дотриманням законодавства органами місцевого та регіонального самоврядування, організація розробки проектів місцевого бюджету та винесення його на засідання відповідної ради.

Згідно з законом «Про місцеві ради народних депутатів, місцеве і регіональне самоврядування» від 26 березня 1992 р. намітився відхід від дуалістичної теорії; місцеве самоврядування розглядалося як територіальна самоорганізація громадян для самостійного вирішення безпосередньо або через органи, які вони обирають, усіх місцевих питань у межах Конституції України, законів України та власної фінансово-економічної бази, а регіональне самоврядування - як територіальна самоорганізація громадян - для вирішення безпосередньо або через органи, які вони утворюють, питань місцевого життя в межах Конституції України та законів України. За законом, територіальною основою місцевого самоврядування визначалися село, селище, місто, а регіонального самоврядування - район, область [14]. Отже, на цьому етапі тільки ради базового рівня (сільські, селищні, міські) набули всіх ознак органів місцевого самоврядування. Районні, обласні, а також Київська і Севастопольська міські ради діяли поряд із державними адміністраціями, яким були надані повноваження виконавчих органів рад. Компетенція голів обласних та районних рад була дещо звужена і нагадувала компетенцію голів рад під час їх обрання у 1990 р.: вони організовували роботу рад, координували роботу її комісій, представляли раду в її відносинах з державними органами та іншими органами місцевого самоврядування [14].

Це призвело до того, що ради поступово втратили автономність своєї діяльності і перетворилися на представницькі органи регіонального самоврядування.

Змінюється роль територіальної громади, органів місцевого самоврядування, які починають грати активну політичну роль у вирішенні місцевих питань. Посилюється значимість цього інституту, який стає складовою частиною процесу політичної демократизації, пов'язаного з розширенням можливостей для політичної участі громадян і деконцентрації влади. Інституціональні трансформації на місцевому рівні впливають не тільки на систему публічного управління, позначаючись на параметрах її ефективності, стійкості, оперативності й т. д., але й на трансформацію політичної системи.

У цей час у незалежній Україні розпочинається процес побудови справжнього місцевого самоврядування через визначення співвідношення повноважень державної влади і повноважень органів місцевого самоврядування. Але процес цей дуже складний, тому що трансформація інституціональної організації державної влади і місцевого самоврядування в пострадянській Україні відбувався до 1996 року в умовах високого рівня невизначеності, коли «темпи соціальної мобілізації й росту політичної активності населення високі», а «темпи політичної організації й інституціалізації - низькі» [19, с. 24-25].

У 1993-1994 роках в Україні прийнято низку законодавчих актів, що розширювали права регіонального та місцевого самоврядування. Зокрема, Постанова Кабінету Міністрів України «Про регіональну економічну кооперацію Дніпропетровської, Донецької, Запорізької і Луганської областей» від 21 червня 1993 р., Указ Президента «Про делегування Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій і Луганській обласним державним адміністраціям повноважень по управлінню майном, що знаходиться у загальнодержавній власності» від 26 листопада 1993 р., «Про додаткові заходи по делегуванню Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій і Луганській обласним державним адміністраціям повноважень по управлінню майном, що знаходиться у загальнодержавній власності» від 12 лютого 1994 р. [20]. Ці законодавчі акти і практичні дії регіональних «акторів» змінюють баланс сил на регіональному та субрегіональному рівнях, зростає потенціал політико-економічних регіональних груп, а згодом вони починають домінувати у процесі прийняття рішень, особливо тих, які стосуються освоєння ресурсів.

Все це призводить до Парламентської дискусії центристів і регіоналів про державний устрій України. Політичні сили центристської орієнтації відстоюють курс на продовження розвитку в Україні місцевого самоврядування й збереження за місцевими Радами статусу органів місцевого самоврядування. Пропонуються заходи щодо підвищення ефективності функціонування цього інституту за рахунок створення його власних структур, чіткого визначення правового статусу територіальних колективів, установ муніципальної власності й відділення місцевих бюджетів від бюджету державного. Подальший розвиток місцевого самоврядування в Україні розглядається як необхідна передумова здійснення економічних реформ, стабілізації соціально-економічної ситуації й побудови правової держави. Що стосується «вертикалі влади», то вона повинна бути забезпечена на основі установи чіткої структури органів державної виконавчої влади на чолі з Кабінетом Міністрів і Президентом.

Спроби об'єднати протилежні підходи до визначення статусу місцевих Рад сформували ще один, так званий компромісний варіант організації місцевої влади. Його суть у тому, що місцеві Ради - це органи державної влади й органи місцевого самоврядування одночасно. Робиться еклектична спроба об'єднання в місцевих Радах двох інститутів, що може розглядатися як відображення кризи перехідного періоду в структурі державної влади.

Проект Президента Л. Кучми запропонований на початку грудня 1994 р., був заснований на ідеології розвитку місцевого територіального самоврядування, взагалі виключав поняття «ради» [11, с. 2]. Він виходив з того, що органи місцевого самоврядування не є державними й не входять у структуру ні однієї з гілок державної влади. У структурі органів територіального самоврядування немає підпорядкування одного іншому. Замість колишнього накопичення державної «радянської» влади передбачалися обласні й районні державні адміністрації, що входять у структуру виконавчої влади, очолюваної президентом. Глави адміністрацій повинні були вибиратися населенням регіону.

3 лютого 1994 р. Верховна Рада ухвалює новий закон «Про формування місцевих органів влади і самоврядування», згідно з яким, посада Представника Президента скасовувалася, його повноваження передавалися головам відповідних рад (обласних та районних), які обиралися на прямих виборах та за посадою ставали головами виконкомів рад (якими ставали «вчорашні» місцеві державні адміністрації) [17]. Вибори голів рад, проведені у 1994 р., - це додатковий фактор легітимації створених інститутів.

Це завдання особливо актуалізуються, коли Верховна Рада у новому складі прийняла Закон України «Про державну владу та місцеве самоврядування в Україні», який став складовою Конституційного договору між Верховною Радою України і Президентом України, укладеного 8 червня 1995 р. Конституційний договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» [6, с. 21-28], підписаний Президентом і Парламентом 8 червня 1995 р. стає тим інститутом, який закріплює новий баланс сил між центром і регіонами, між загальнодержавними та (суб) регіональними політичними акторами.

Згідно із Конституційним договором було відновлено систему організації державної влади; обласні та районні виконкоми знову перетворилися на державні адміністрації, які набули статусу органів державної виконавчої влади. Місцеве самоврядування на місцях зберігалося лише на рівні сіл, селищ і міст. У районах і областях, містах Києві та Севастополі були створені та почали діяти місцеві державні адміністрації як органи державної виконавчої влади. Ради цього рівня вважались представницькими органами без власного виконавчого апарату з делегуванням суттєвих обсягів повноважень відповідним державним адміністраціям.

До повноважень обласних та районних рад, як представницьких органів, входило: затвердження бюджету та здійснення контролю за його виконанням; схвалення програми


Сторінки: 1 2 3