Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



УДК 342

УДК 342.727

Рибачук М.Ф.

АБЕРАЦІЯ «СВОБОДИ СЛОВА»

Стаття присвячена проблемі існуючих викривлень в процесі становлення свободи діяльності засобів масової інформації в Україні. Автор звертає увагу на необхідність поєднання права свободи слова з відповідальністю за наслідки діяльності всіх, хто користується цим правом.

Ключові слова: свобода слова, засоби масової інформації, держава, політика, права людини.

Статья посвящена проблеме существующих искривлений, которые возникают в процессе становления свободы деятельности средств массовой информации в Украине. Автор обращает внимание на необходимость объединения права свободы слова с ответственностью за результаты деятельности всех, кто пользуется этим правом.

Ключевые слова: свобода слова, средства массовой информации, государство, политика, права человека.

Article is devoted to the problem of existing curvatures which arise in the course of the formation of freedom of functioning of mass media in Ukraine. The author pays attention to the necessity of association of the right to freedom of speech with the responsibility for results of all who exercise this right.

Key words: freedom of speech, mass media, state, policy, human rights.

В умовах глобалізації роль засобів масової інформації в суспільстві, особливо електронних, стає визначальною. Соціологічні дослідження показують, що майже 90 % громадян України формують свої уявлення про економіку, суспільні відносини, політику й приймають рішення орієнтуючись на отриману з телевізора інформацію. Друковані засоби масової інформації й Інтернет також відіграють важливу роль у цьому. Зростає сегмент тих, хто занурений у віртуальну реальність Інтернету й використовує світову Мережу як єдине джерело інформації. Наприклад, в 2008 р. кількість розісланих e-mail в 240 разів більше, ніж усіх листів, що пройшли через звичайну пошту!

Але при більш детальному ознайомленні з контентом матеріалів, які подаються в наших ЗМІ, виникає питання відповідності мас-медіа своїм функціям. На жаль, ця невідповідність особливо помітна на прикладі українських ЗМІ.

Як зазначають експерти Центру досліджень проблем громадянського суспільства, 52,3 % вважають, що в Україні є свобода слова, але 68,7 % стверджують, що недовіряють ЗМІ, а ще 61,2 % хотіли б повернення цензури на телебачення. Чому задекларована на помаранчевому Майдані свобода слова перетворюється на профанацію?

Адже Майдан був для України стартом доби найбільшого і найсвітлішого оптимізму, надій на зміни. Та доба скінчилась. Настав час найглибшого песимізму і байдужості. Замість досягнень - розмови про очікуване покращення ситуації, замість гордощів - ганьба, замість духовного піднесення - гіркий сором. Влада у нас при слабкій демократії начебто слабка, конституційний процес триває і невідомо коли завершиться, культура і духовність - занепадає. Пересічна людина шукає відповіді на питання, чому вірити і чому не вірити, шукає порятунку - вмикає радіо, телебачення, занурюється до всесвітньої електронної мережі, біжить до найближчого кіоску за газетою або журналом... Чого вона прагне? Правди? Чи врешті-решт «добрих новин»?

Чого б не шукала людина, принаймні правди у заангажованих та контрольованих певними політичними силами засобах масової інформації вона не знайде. Хіба дешеву підробку - ретельно (та й то не завжди) підфарбовану, вибагливо розцяцьковану, напхану такими «фактами», що аж за кілометр віддають «джинсою»... Що сталося з українським медійним простором за якісь останні роки? Куди поділися незалежність «четвертого сектору» та ейфорія? Де сміливі, відверті думки? Усе зникло, ніби потонуло у Леті.

Нинішні засоби масової інформації, по суті, стали зручним знаряддям маніпулювання суспільною думкою. Занехаяні основні принципи журналістського фаху, ніхто не цурається брудного підробітку, а в процесі відробляння «оплачуваних послуг» ніколи подумати про чесне ім'я... Так, дійсно, у

Конституції України прописана свобода слова. Ось вона, Ст. 34 Основного Закону: «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Кожен має право вільно збирати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя».

Зараз часто можна почути: «Тепер будь-хто може сказати будь-що - і нічого йому за це не буде». Цілком хибна думка. Для того, щоб «вільно виразити», треба ще мати, де виразити. Що, потрібно йти до того чи іншого видання? В одному випадку вам не дозволять сказати щось «не так» про ту чи іншу політичну силу, в іншому - про Парламент та окремих народних обранців. І так всюди. Куди не потрапиш - усюди поділ на «чорних» і «білих», «своїх» і «чужих», відсутність свіжого погляду, нехтування особистою думкою журналіста. Свобода думки? Думайте собі, будь ласка! Але не заважайте своїми думками заробляти іншим!

Під час одного зі з'їздів представників наукової спільноти у Тампере (Фінляндія) обговорювалась проблема свободи преси. Були наголошені такі постулати:

Свобода преси - основоположний принцип демократії. Відповідальність поширюється не тільки на журналістів, але й на власників газетних підприємств, телеграфних агенцій і радіокомпаній.

Наклепники, продажні суб'єкти і журналісти, які пропагують ідеї фашизму, шовінізму, расової ворожнечі, не мають права користуватися послугами вільної преси.

Одне із завдань преси - сприяти взаєморозумінню між народами. Тим часом ті, що дають гроші, справедливо вимагають урахування своїх вимог. Було б наївно думати, що власник «5 каналу» Петро Порошенко дозволить критикувати себе чи когось із партнерів у передачах свого каналу. А ми ж усі добре знаємо, кому який канал належить. Власником найрейтинговішого каналу України «ІНТЕР» є мільярдер Валерій Хорошковський, читай - Дмитро Фірташ, а отже, враховуючи хитросплетіння сучасної політики, канал лобіює інтереси певних структур влади. У слові «лобіює», до речі, нічого поганого немає - це просто така форма стосунків, прийнята в усіх цивілізованих державах; але ж і лобіювати треба вміти... цивілізовано. А не брутальним замовчуванням одних осіб і нестримними славословами іншим. Канал «1 + 1» через холдинг Central European Media Enterprises належить іншому мільярдеру - Ігорю Коломойському, який то працює на користь однієї з високо поважних осіб держави, то підспівує, за зміни ситуації, вже іншій. Цілий ряд каналів - СТБ, «Новий» (ТВі), ІСТУ - належать найбагатшій людині Україні Віктору Пінчуку. ТРК «Україна» належить Ренату Ахметову, «5 канал», як уже зазначалося, Петру Порошенку, а «Перший національний» знаходиться у державній власності (читай - в руках Секретаріату Президента). Такий-от розподіл.

Саме тому в медійному просторі домінує «чорний шар», тобто висвітлення подій тим чи іншим каналом, газетою чи інформаційною агенцією, насамперед, на користь певної політико-економічної групи. І хоча фахівці («Телекритика») констатують у 2008 році порівняно з 2007-м значне зменшення «джинси» у новинах, самі ж експерти визнають: під час виборів з екранів і шпальт на читачів- глядачів лине справжня злива замовних матеріалів. І поки що з цим нічого не поробиш.

Припустимося думки, що сьогодні немає такої перепони, щоб стримати подання у засобах масової інформації «замовних» матеріалів. Найміцнішою був би професіоналізм журналістів та телеведучих. На жаль, тут мусимо констатувати: нічим подібним і не пахне. Наприклад, недавнє призначення головою каналу «Тоніс» продюсера Юрія Нікітіна, якого з телебаченням пов'язує хіба що участь у проекті «Фабрика зірок». Ще було б зрозуміло, коли ток- шоу веде політик, адже шоу-бізнес і політика - галузі багато в чому близькі.

До журналістської справи нині береться будь-хто. Примарний ореол «четвертої влади» і напівбогемного способу життя, безперечна публічність, великі можливості «на людей подивитись і себе показати», та що, головне - відсутність необхідності довго навчатися (кращі журналісти України здебільшого не закінчували фахових вузів); як тут не спокуситися? Маючи посвідчення журналіста більш-менш пристойного видання - навіть такого, яке ніхто не читає, не дивиться і не слухає - можна без зайвих клопотів відвідувати театри, гламурні заходи, збори політичних партій і різних державних комісій, їздити не лише по всій Україні, а й по світу. Скажімо, журналісти, що пишуть про нинішній стан та перспективи євроінтеграції України, давно вивчили всі закутки Парижа, Страсбурга й Берліна. Що вже казати про тих, які працюють у глянсових журналах і змальовують принади різних курортів. Туристичні компанії оплачують усі витрати, незважаючи на кількість зірок і тривалість «вивчення об'єкта».

Великі можливості створюють ілюзію свободи і породжують уседозволеність. Мораль у кращому випадку вироджується у дивного покруча, в гіршому - відходить на другий план. Без моралі ж свобода слова - це те, що маємо в Україні: імітаційну та безвідповідальну демократію. Відсутність внутрішніх обмежень викликає журналістську працю з її наслідками - брехнею та маніпулюванням свідомістю пересічних людей. Совість або є, або її нема - третього варіанту не існує.

Коли інформаційні служби виконують вказівки чинної влади щодо висвітлення або ігнорування політичних подій, акцентів у їхньому аналізі, відборі символів у теорії журналістики - така модель взаємин між політичною системою і системою ЗМІ зветься «авторитарною». Відома вона з XVI ст. і була поширена в абсолютистських монархіях, у тому числі в Російській імперії. Функція критики в такій системі не передбачається. Після 2004 року нова влада спочатку не робила спроб контролювати редакційну політику. Експерти називають 2005 рік «відлигою» у ЗМІ. Більшість каналів працювали за демократичними стандартами, порушуючи їх хіба що з метою захисту бізнесових інтересів їхніх власників. Журналісти, як і народ узагалі, були сповнені найсвітліших сподівань. Панувала так звана «ліберальна» модель. ЗМІ начебто виступали вже у якості не слуг, а партнерів влади, приватних підприємств, що конкурують на вільному ринку ідей.

Примітно, що експерти Інституту масової інформації у 2006 році робили гучні заяви про значне покращення ситуації зі свободою слова. Різні політичні сили отримали рівний доступ до мас-медіа. «Нинішня Влада, - запевняв експерт цієї неурядової аналітичної структури Сергій Таран, - має дуже багато причин пишатися тим, що вона не робить для ЗМІ. Вона не саджає журналістів, вона не закриває опозиційні мас- медіа. Але нинішня влада ще має шанс пишатися тим, що вона робить для того, щоб ті позитивні зміни, які намітилися зі свободою слова, стали незворотними».Утім такий


Сторінки: 1 2 3 4