Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



УДК 324:329(477)

УДК 324:329(477)

Райковський Б.С.

ВЗАЄМОДІЯ ВИБОРЧОЇ ТА ПАРТІЙНОЇ СИСТЕМ: ВІТЧИЗНЯНИЙ ДОСВІД

Стаття присвячена питанням співвідношення засад функціонування партійної і виборчої систем. Автор звертає увагу на факт активізації та зростання темпів становлення партійної системи України після запровадження пропорційної виборчої системи.

Ключові слова: виборча система, партійна система, взаємодія

Статья посвящена вопросам соотношения основ функционирования партийной и избирательной систем. Автор обращает внимание на факт активизации и роста темпов становления партийной системы Украины после введения пропорциональной избирательной системы.

Ключевые слова: избирательная система, партийная система, взаимодействие.

Article is devoted to the questions of correlation of functioning of party and elective systems. The author pays attention to the fact of activation and growth of the formation rates of Ukrainian party system after introduction of a proportional electoral system.

Key words: electoral system, party system, interaction

Специфіка взаємодії виборчої та партійної системи України визначається сукупністю факторів, серед яких слід виокремити тип політичного режиму, загальну низьку якість державно-правових інститутів та фактичну відсутність в країні усталеного політичного ринку. Постійні намагання однієї з гілок влади монополізувати контроль над виборчим процесом дестабілізували поступовий еволюційний розвиток електоральних інститутів та призвели до перманентних змін у виборчому законодавстві. Негативні аспекти цих факторів посилюються низьким рівнем політичної культури як політичної еліти, так і населення загалом. Існування демократичних інститутів (багатопартійності, регулярних виборів) поступово набуло суто атрибутивних ознак, а їх внутрішні механізми практично не відповідають загальноприйнятим стандартам демократії.

На фоні недорозвиненості формальних демократичних інститутів та відкритих комунікативних каналів громадсько-державної кооперації, їхні функції перебирають на себе різного роду неформальні інститути, які переважно мають неопатримоніальну природу. З цього приводу О. Фісун пише: «Легітимні державні інститути виявляються внутрішньо підпорядковані «патримоніальній логіці» функціонування відносин влади-власності, при цьому встановлюється система клієнтарно-патронажних зв'язків, що регулюють доступ неопатримоніальних гравців до різного роду ресурсів на основі відносин особистої залежності, та яка виростає з асиметричної конвертації та обміну капіталів» [1].

Таким чином фактично створюється «дуальна» політична система, де публічні інституції виступають прикриттям прихованих неформальних відносин та практик. Це значно ускладнює дослідницьку роботу з виявлення латентних трендів розвитку політичної системи країни, партійної та виборчої підсистем зокрема.

Більшість дослідників визначають сутність політико-владних відносин в Україні як владу кланів або олігархічних груп, де демократичні інститути (особливо вибори та багатопартійність) виступають виключно в якості формальних інструментів зовнішньої легалізації егоїстичних прагнень певних адміністративно-економічних груп (які об'єднують представників державної бюрократії та великого бізнесу).

Як зазначають С. Здіорук та В. Бичек, українське суспільство структуроване за віссю влада - адміністративно-економічні угруповання - населення. Для політичних партій в Україні влада та населення у цій соціальній структурі є соціальними партнерами, а адміністративно-економічні угруповання - конкурентами. Це визначає стратегію діяльності як адміністративно-економічних угруповань, так і політичних партій. В одних випадках вони будуть жорстко протистояти один одному, а в інших - зливатися. Об'єктивно вони тяжіють до зближення, оскільки великий капітал зможе легалізувати своє прагнення прийти у політику з допомогою політичних партій, партії ж, зі свого боку, повинні відбивати суспільно-політичні погляди та господарські інтереси певної частини населення і забезпечувати фінансування своєї діяльності. Взаємодія адміністративно-економічних угруповань та політичних партій значною мірою визначає характер партійно-політичного процесу в Україні [2].

Небезпека такої співпраці полягає у перетворенні партій у формат своєрідних бізнес-проектів, що створюються у вигляді об'єднань із залученням бюрократичного апарату для розв' язання проблем, лобіювання власних інтересів певної адміністративно-економічної' групи (клану), а не для розробки й впровадження стратегічних концепцій розвитку українського суспільства [2]. За таких умов відбувається профанація самого інституту виборів, які з механізму забезпечення вільної конкуренції ідей суспільного розвитку перетворюються на змагання окремих кланів за право розпоряджатися додатковими фінансово- адміністративними ресурсами.

Як вище зазначалось, однією з визначальних детермінант розвитку партійної та виборчих систем в Україні, та, відповідно, особливостей їх взаємодії, виступає тип політичного режиму. В Україні, на відміну від інших пострадянських країн (Росії, зокрема) до початку введення в дію політичної реформи склався особливий тип політичного режиму, який умовно можна назвати «напівпрезидентським»: сильному президентові опонував відносно незалежний парламент. Але внаслідок надзвичайної фрагментації політичного поля, парламент періодично ставав зручним об'єктом для зовнішніх маніпуляцій, що на фоні слабкого та нестабільного уряду призводило до виникнення постійних криз у відносинах в трикутнику «президент-уряд-парламент». Подібна система є незбалансованою, їй властивий іманентний кризовий стан. В умовах, коли уряд формувався фактично одноосібно главою держави (який, до речі, формально є позапартійним), політичні партії, як інституції, орієнтовані на здобуття влади, втрачають один з найважливіших стимулів свого існування. Одночасно слабка виконавча влада позбавлена можливості проводити самостійний політичний та економічний курс, який перетворюється на предмет перманентного торгу між президентом та парламентськими групами [3].

Проведення політичної реформи стало логічним завершенням громадсько-політичних дискусій 2001-2004 рр., кульмінацією яких можна вважати відомі події наприкінці 2004 року. Формально переведення виборів у суто пропорційний формат не є безпосередньою складовою конституційної реформи, але за своїм значенням виборча реформа стає важливим фактором модернізації політичної системи. В умовах переходу до парламентсько-президентської форми правління, за якої відповідальність за формування уряду покладається виключно на парламентську коаліцію (або партію більшості), пропорційна система виборів стає невід'ємною умовою успішного створення та діяльності вказаних суб'єктів. Стосовно місцевих виборів, то запровадження пропорційної системи виборів більшістю експертів вважається дещо передчасним.

Синтетично поєднавши усереднену періодизацію розвитку партійної системи та ключові зміни виборчого законодавства, отримуємо п'ять електоральних циклів [4]:

1990-1994 рр. - період проведення «установчих» виборів та перехід від первинного оформлення багатопартійності до формування усталеної партійної системи;

1994-1998 рр. - період подальшого розвитку багатопартійності, ідейного та організаційного самовизначення політичних партій; поступове введення принципу пропорційності в електоральні процеси;

1998-2002 рр. - період фактичного розподілу партій на парламентські і позапарламентські, зменшення ідеологічного чинника в розташуванні партій в політичному континуумі та заміна його поділом на «пропрезидентські - антипрезидентські» партії;

2002-2006 рр. - подальше зміцнення засад пропорційності на фоні подальшого розмежування за ознаками ставлення партій до діючої влади та лояльності влади до партій;

після виборів 2006 р. - завершення трансформації партійної системи з атомізованої на систему поляризованого плюралізму, остаточне затвердження системи пропорційного представництва.

За цей період в країні відбулися вибори до Верховної Ради України 1990, 1994, 1998, 2002, 2006 та 2007 років, президентські вибори 1991, 1994, 1999 та 2004 років. Ці віхи відображають поступовий, хоч і нерівномірний поступ українського народу до демократії, еволюцію законодавчої реалізації основних принципів виборчого права, що супроводжувалося переходом від однієї виборчої системи до іншої. Як видно з наведеної схеми, перманентні зміни виборчого законодавства перед початком чергової виборчої кампанії стають невід'ємною рисою українського політичного процесу. Перманентні зміни виборчого законодавства є втіленням двох протилежних тенденцій: з одного боку, намаганнями провідних політичних угруповань закріпити певні політичні преференції, набуті під час легіслатури, з іншого - спроби інших, менш впливових об'єднань забезпечити собі місце у майбутньому парламенті.

Фактично до середини 90-х років політичні партії в Україні не відігравали серйозної ролі в політичному житті країни, що й відбивалося у застосуванні переважно мажоритарної форми представництва. Результати парламентських та перших в історії України загальнонародних президентських виборів дозволяють повною мірою з'ясувати місце партій у тодішньому політичному житті України. Усі кандидати від партій набрали менше 10 % голосів (4,5 % - В. Гриньов від ПДВУ, КДПУ, ЛДПУ, 3,6 % - Л. Лук'яненко від УРП, 1,7 % - Л. Табурянський від НПУ), а разом з В. Чорноволом, який представляв Рух - 26,6 %, що майже на 16 % менше, ніж набрав «безпартійний» Л. Кравчук (54 %). Відкинувши ідею об'єднання всіх демократів навколо однієї програми і єдиного кандидата, українські партії розпорошили свої сили і вибори програли [5].

Як зазначають Н. Богашева та Ю. Ключковський, головною рисою першого в незалежній Україні виборчого закону 1993 року став його відверто «антипаргійний» (дискримінаційний щодо політичних партій, що почали тоді виникати) характер (на відміну від попереднього закону, який скоріше можна назвати «безпартійним», оскільки він не передбачав існування інших партій, окрім КПРС). Закон, правда, вперше декларував роль політичних партій у процесі висунення кандидатів та громадського контролю, не маючи можливості ігнорувати їх реальне існування. Проте він максимально ускладнював участь партій у всіх виборчих механізмах і процедурах порівняно з іншими суб'єктами виборчого процесу. Насамперед, це виявлялося в процедурі номінації кандидатів - дуже громіздкій для політичних партій та максимально спрощеній для інших суб'єктів висування (громадян чи трудових колективів). Зокрема, партія, вже зареєстрована Міністерством юстиції, мала пройти повторну реєстрацію у Центральній виборчій комісії (де їй могло бути відмовлено), провести конференцію (збори) обласної організації та подати список не менше 100 членів обласної організації із зазначенням дати народження, домашньої адреси, паспортних даних. На думку дослідників, остання вимога в умовах тодішнього політичного режиму в Україні була достатньо загрозливою для членів багатьох партій [6].

Застосування принципу абсолютної більшості призвело до розтягнення виборчої кампанії більше, ніж на рік. Оскільки для визнання виборів такими, що відбулися, була потрібна явка не менше 50 %, в декількох виборчих округах довелося призначати повторне голосування. Але навіть після цього в парламенті виявилися заповненими лише 405 місць з 450, передбачених Конституцією. Це свідчило про те, що існуюча на той час партійна система не змогла ефективно використовувати стару виборчу модель, яка була слабко пристосована до нових політичних реалій, перш за все - до ідеологічного і партійного плюралізму. Крім того, на результати виборів вплинула апатія громадян, втомлених від політиканства і пригнічених економічними негараздами, викликаними спадом виробництва та інфляцією [7].

На цей час парламент відрізнявся крайньою поляризацією та фрагментованістю - у Верховній Раді діяла купа груп та фракцій, більшість з яких мала вузько-парламентський характер та не спиралась на зовнішні партійні структури. В цей час Верховна Рада фактично залишалась рудиментом радянської епохи. Причини цього, серед іншого, полягали і в недосконалості та атомізованому стані української моделі партійно-політичної системи, слабкому впливі політичних партій на процеси демократизації нашого суспільства. На даному етапі державотворення становлення партійної системи відбувалося в несприятливих умовах, у


Сторінки: 1 2 3 4 5