Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



суспільство протягом часу, за допомогою грошей і без їх участі, обирають для виробництва різних товарів і розподілу їх з метою споживання тепер і в майбутньому між різними людьми і групами суспільства"1.

Представники неокласицизму зосередили увагу на використанні кількісних методів дослідження, зокрема методу математичного моделювання економічних процесів, які відіграють позитивну роль у створенні міжгалузевої моделі народного господарства на основі методу "випуску — затрати", запровадженого американським економістом В. Леонтьєвим. Моделі математичної школи є вихідними при розробці проблем ціноутворення за умов економічної рівноваги (моделі Д. Гейла, К. Ароу, Дж. Дебре та ін.).

В арсеналі неокласичного відродження важливу роль відіграють сучасні теорії: кейнсіанство, монетаризм, неолібералізм, "економіки пропозиції", раціональних очікувань.

Монетаризм — сучасна економічна теорія, згідно з якою гроші та грошову систему розглядають як вирішальний фактор зростання валового національного продукту і головну причину інфляції, а грошово-кредитну політику — як найважливіший інструмент здійснення економічної політики держави. Сучасний монетаризм виник у середині 50-х років XX ст. у СІЛА. Його засновник — професор економіки Чиказького університету М. Фрідмен. Основні положення викладено у збірнику "Дослідження у галузі кількісної теорії грошей" (1956). Теоретичними засадами сучасного монетаризму є ідеї представників раннього меркантилізму, які проголошували гроші (у XV—XVI ст. — золото і срібло) єдиною формою багатства, а державне регулювання зводили до заходів щодо надходження їх у країну і недопущення вивезення їх з країни.

Грунтуючись на кількісній теорії грошей, монетаризм виступає проти активного і широкомасштабного державного регулювання економіки і надає вирішального значення обмеженню темпів приросту грошової маси на рівні 3 —5 %. На думку М. Фрідмена, втручання держави в економіку порушує сталість ринкового механізму і принцип вільного ціноутворення. Монетаристські рекомендації є найпростішими серед численних сучасних методів регулювання економіки і водночас антигуманними, оскільки спрямовані на скорочення соціальних витрат держави. Ці рекомендації взяли на озброєння експерти Міжнародного валютного фонду, їх значною мірою враховано у програмах економічного розвитку України, розроблених керівниками Національного банку України та окремими урядами в 90-х роках під егідою цієї міжнародної організації з метою отримання кредитів.

Неолібералізм — концепція, в основу якої покладено вимогу невтручання держави в економіку. Суть теоретичних положень неолібералізму полягає в тому, що він визначає і наголошує на існуванні очевидного зв'язку між індивідуальною свободою, приватною власністю та економічною ефективністю суспільства. Головними теоретиками лібералізму XX ст. є Л. Мізес і Ф. Хайєк.

Теорія пропозиції (А. Лаффер, М. Фельдстайн, М. Еванс та ін.), що набула популярності на межі 70 — 80-х років XX ст., побудована на обмеженні державного втручання в економіку, скороченні соціальних витрат, зниженні податків на прибутки корпорацій з метою прискорення науково-технічного прогресу. Проте втілення рекомендацій цієї теорії у практику, здійснюване у 80-х роках у США адміністрацією президента Р. Рейгана, не дало бажаних результатів.

Останніми роками значного впливу набула теорія раціональних очікувань, прихильники якої (Р. Л у кас, П. Сарджмент, Н. Уолес та ін.) виходять з того, що економічні суб'єкти (окремі підприємці, корпорації та споживачі) за допомогою комп'ютеризації можуть правильно оцінити майбутні тенденції економічного розвитку і пристосуватися до них.

Інституціоналізм та його основні напрями

Інституціоналізму належить провідна роль у сучасній економічній науці. Він виник на межі XIX—XX ст. у США. Його засновниками були Т. Веблен, Д. Коммонс, у. Мітчел та ін. Інституціоналізм з самого початку являв собою загальносвітову течію. Його ідеї опрацьовували в Європі представники так званої соціологічної школи (М. Вебер, В. Зомбарт). У післявоєнні роки інституціоналістські концепції розвивали Дж. Гелбрейт, Д. Белл у США, Ф. Перру у Франції, Г. Мюрдаль у Швеції та ін.

Представники інституціоналізму розглядають економіку як систему, за якою відносини між господарюючими агентами складаються під впливом як економічних, так і соціальних, політичних та психологічних чинників. Об'єктом їх досліджень є інститути, під якими слід розуміти корпорації, профспілки, державу, а також різні юридичні, морально-етичні та психологічні явища, тобто звичаї, норми поведінки, інстинкти тощо.

Інституціоналізму притаманні три основні ідеї.

По-перше, надто широке трактування предмета економічної теорії. На думку інституціоналістів, економічна наука не повинна досліджувати суто економічні відносини. Це занадто вузько і часто призводить до самих лише абстракцій.

Важливо враховувати весь комплекс умов та чинників, що впливають на господарське життя: правові, соціальні, психологічні, політичні. Правила державного управління становлять собою не менший, а, можливо, більший інтерес, ніж механізм ринкових цін.

По-друге, слід вивчати не стільки функціонування, скільки розвиток і трансформацію суспільства. Досягнення рівноваги в системі можливе, на думку інституціоналістів, лише за умов соціального контролю над економікою, що дало б змогу ефективно використовувати всі переваги ринкового механізму, усувати його негативні риси та недоліки. Як вважають інституціоналісти, ринок не є нейтральним та універсальним механізмом розподілу ресурсів.

По-третє, слід відмовитися від аналізу економічних відносин з позицій так званої економічної людини. Проти диктату підприємців необхідні дії не окремих членів суспільства, а спільні, скоординовані дії організацій, профспілок та державних органів. Держава має опікуватися екологією, освітою та медициною.

У цілому тематика інституціоналістських досліджень досить широка. Це і теорія споживчого попиту, і соціально-економічна теорія добробуту, й аналіз великих корпорацій.

Інституціоналізм має чотири основні напрями:

1) соціально-психологічний (на чолі з Т. Вебленом), що проголошує психологічну концепцію розвитку економічних процесів;

2) соціально-правовий (на чолі з Дж. Коммонсом), що стверджує можливість усунення суперечностей і конфліктів у економічних відносинах за допомогою юридичних законодавчих органів держави;

3) емпіричний, або кон'юнктурно-статистичний (на чолі з у. Мітчеллом), що досліджує циклічні явища в економіці;

4) соціологічний (видатним представником якого є Дж. Гелбрейт), що вбачає головну проблему економічного розвитку в забезпеченні гарантованого доходу всім членам суспільства.

Багато ідей інституціоналізму покладено в основу економічної політики розвинутих капіталістичних країн. Зокрема, в США за часів правління президента Ф. Д. Рузвельта застосовувалася низка інституціоналістських положень. Соціальні програми, науково обгрунтовані інституціоналістами, стали практикою державного регулювання економіки, часто використовують програмування та індикативне планування (зокрема, у Франції).

Значною мірою ідеї інституціоналізму реалізовано у шведській моделі економічного розвитку.

Інституціоналісти беруть активну участь у розробленні проектів конверсії воєнного виробництва.

Прихильники інституціоналістсько-соціального напряму висувають такі теорії: "суспільство послуг" К. Кларката та Ж. Фурастьє, "суспільство масового споживання" у. Ростоу, "постіндустріальне суспільство" Д. Белла, "суспільство третьої хвилі" Е. Тоффлера та ін.

Розвиток економічної думки в Україні

Економічна думка в Україні бере початок із суспільно-економічних поглядів Київської Русі, з таких пам'яток, як "Руська правда" Ярослава (XI ст.), "Повчання" Володимира Мономаха (XII ст), "Слово о полку Игоревім" (XII ст.), літопису "Повість временних літ" (кінець XI — початок XII ст.), "Київський літопис" (XII ст.), "Галицько-Волинський літопис" (XII—XIIIст.), "Моління Даниїла Заточника" (XIIIст.). Дітвори містять окремі елементи суспільно-економічної думки, що відображають ідеологію пануючого класу феодалів, його намагання зміцнити феодальний лад та обгрунтувати прагнення давньоруської держави відігравати самостійну роль у міжнародному житті.

У XVI — на початку XVII ст. суспільно-економічна думка була спрямована на захист національної незалежності українських земель, які захопила шляхетська Польща. Серед просвітителів України значне місце посідає І. Вишенський, який вбачав ідеал майбутнього суспільства у створенні "царства божого", де всі люди будуть рівними. Засобом досягнення цього він вважав самовдосконалення людини, додержання заповідей божих.

З другої половини XVII ст. головним центром культури та освіти стала Києво-Могилянська академія. Видатними її діячами були І. Гізель, Л. Баранович, Ф. Прокопович.

У другій половині XVIII ст. суспільно-економічній думці України були властиві антикріпосницькі ідеї. Так, просвітитель Я. П. Козельський у творі "Філософські пропозиції" (1768) зазначав, що "не золото та срібло, а працелюбність людей складає багатство народів".

Найрішучіший протест проти кріпосництва висловив Г. С. Сковорода — видатний український мислитель. Найбільшим благом людства Г. С. Сковорода проголошував свободу. Новий суспільний устрій, створений на основі принципу загального щастя, філософ вбачав у формі демократичної республіки, яка гарантує свободу і відносини братства між людьми. Здійснення свого соціального ідеалу Г. С. Сковорода пов'язував з вихованням людей, розвитком освіти і культури.

Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. в умовах розпаду кріпосницької системи та формування капіталістичного укладу відбувався процес становлення економічної науки як самостійної галузі знань. У цей період посилилася дворянсько-ліберальна течія, видатним представником якої був В. Н. Каразін — засновник Харківського університету. Він розробив аграрну програму, в якій пропонував ліквідувати панщину, замінивши її грошовою рентою, а частину поміщицьких земель передати селянам у вічне спадкування. З метою подолання економічної відсталості В. Н. Каразін пропонував розвивати високими темпами промисловість, зміцнювати грошову систему та державні фінанси.

У 50—60-х роках ХІХ ст. виникає революційно-демократична течія економічної думки, видатним представником якої в Україні був Т. Г. Шевченко. У своїх творах він рішуче осудив кріпосництво, панщину і закликав народ до боротьби проти феодального гніту, за створення нового суспільства, "сім'ї вольної, нової".

У середині XIX ст. панівним напрямом в економічній думці України була класична політична економія. Найвідоміші представники класичної школи в Україні — професор Харківського університету Т. Ф. Степанов (1795-1847), професори Київського університету І. В. Вернадський (1821—1884), М. X. Бунге (1823—1895), професор Новоросійського (нині Одеський) університету М. М. Вольський (1834—1876). Вони були лідерами економічної науки в Російській імперії. Наприклад, Т. Ф. Степанов склав перший підручник з політичної економії, за яким навчалися не лише студенти Харківського і Київського, а й Московського та Петербурзького університетів.

З початку 80-х років ідейною течією в Україні стає марксизм. Значну роль у поширенні марксизму в Україні відіграли твори М. І. Зібера, Г. І. Петровського, Е. І. Квірінга, О. Г. Шліхтера, М. О. Скрипника, В. Я.Чубаря та ін.

В останнє десятиріччя XIX — перші 20 років XX ст. сформувалася українська школа неокласичного напряму, найвідомішими представниками якої були Р. М. Орженцький, Д. І. Піхно, О. Д. Білімович, Є. Є. Слуцький. Зокрема, Є. Є. Слуцький започаткував теорію поведінки споживача, опублікувавши в італійському економічному журналі працю "До теорії збалансованого бюджету споживача" (1915), в якій поєднав аналіз функції корисності з грошовими доходами і споживчим бюджетом. У цей же період значно вплинув на розвиток економічної думки М. І. Туган-Барановський (1865 — 1919) — видатний економіст, організатор науки, педагог. У своїх дослідженнях він розробляв проблеми ринків, промислових криз, розподілу, розвитку капіталізму, соціалізму, кооперації тощо. За його безпосередньою участю було створено Українську академію наук (1920), у складі якої діяло одне з перших у світі відділення соціально-економічних наук. В останні роки свого життя він був професором і деканом юридичного факультету Київського університету, головою кооперативного комітету та Українського наукового товариства економістів.

У радянський період значним внеском у розвиток економічної теорії були твори П. М. Першина, Л. І. Кухаренко, А. А. Чухна, А. К. Покритана та ін.

Головними центрами економічної науки в Україні є Інститут економіки НАН України, Інститут економіки промисловості НАН України, Інститут аграрної економіки УААН, Інститут регіональних досліджень НАН України, Інститут економіко-правових досліджень НАН України, Рада з вивчення продуктивних сил України. Економічні дослідження проводяться також в економічних секторах, лабораторіях, інших підрозділах неекономічних науково-дослідних установ та на економічних кафедрах вузів України.

Список використаної літератури

1. Конституція України. — К., 1996.

2. Закон України від 7 лютого 1991 р. "Про власність" // Закони України. - К.: АТ "Книга", 1996. - Т. 1.

3. Закон України від 26 лютого 1991 р. "Про підприємництво" // Там само.

4. Закон України від 1 березня 1991 р. "Про зайнятість населення" / / Там само.

5. Закон України від 27 березня 1991 р. "Про підприємства в Україні" // Там само.

6. Закон України від 19 вересня 1991 р. "Про господарські товариства" // Там само.

7. Закон України від 18 червня 1991 р. "Про цінні папери і фондову біржу" / / Там само.


Сторінки: 1 2