Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



усі витрати Пр1. Забруднюючи навколишнє середовище, тобто створюючи витрати переливу, підприємство несе менші витрати виробництва, і його пропозиція відповідає кривій Пр. У результаті, як видно на рис. 8.1, рівноважний обсяг продукту Обр більший за його оптимальний обсяг Об0. Тобто ресурси надходять у надмірній кількості у виробництво саме цього товару.

Для врегулювання проблеми непропорційного розподілу ресурсів, пов'язаної з витратами переливу, а також для трансформації витрат переливу у внутрішні витрати виробництва уряд має вжити відповідні заходи, які проявляються у законодавчих актах і особливих податках.

Держава покликана прийняти такі закони, які б заборонили або обмежили забруднення. Подібне законодавство змушує потенційних забруднювачів нести видатки, пов'язані з надійним знищенням промислових відходів. Наприклад, фірма повинна придбати і встановити устаткування для очищення води, забрудненої під час виробничого процесу. Такі законодавчі акти змушують потенційних порушників — під загрозою судового переслідування — брати на себе всі витрати, пов'язані з виробництвом. Тобто законодавство здатне змістити криву пропозиції Пр у положення Пр1 на рис. 8.1 і тим самим зрівняти рівноважний і оптимальний обсяги виробництва.

Уряд може також ввести особливий податок, який дорівнює або наближений до витрат переливу на одиницю продукції. Наприклад, особливий податок, рівний Т одиницю продукції на рис 8.1, збільшить витрати фірми і змістить її криву пропозиції з Пр до Пр1. Як наслідок, рівноважна величина продукту Обр зменшиться настільки, що зрівняється з оптимальною величиною продукту Об1, і таким чином надмірне виділення ресурсів на цей продукт буде усунено.

Проте переливи можуть прийняти і форму вигоди. Виробництво або споживання певних товарів і послуг може також обумовити вигоди переливу або вигоди, які створені зовнішніми факторами, що не вимагають компенсації третій стороні або суспільству в цілому. Наприклад, освіта приносить вигоду індивідуальним споживачам, оскільки освічені люди отримують вищі доходи, ніж неосвічені. Але освіта забезпечує великі вигоди і всьому суспільству. Так, економіка в цілому виграє від наявності універсальнішої і продуктивнішої робочої сили, з одного боку, і менших затрат на протидію злочинності, на нагляд за дотриманням законів і на благодійні програми — з іншого.

Вирішити проблему непропорційного розподілу ресурсів, пов'язану з наявністю вигод переливу, можна за допомогою збільшення попиту. Цього можна досягти шляхом забезпечення купівельної спроможності споживачів, що може бути використана виключно для придбання конкретного товару або послуги, з якими пов'язане виникнення вигоди переливу.

Протилежний підхід реалізується на боці ринкової пропозиції. Замість субсидування споживачів конкретним товаром, держава може вважати зручнішим і в адміністративному плані простішим субсидування виробників. Субсидія — це свого роду "податок навпаки"; податки складають для виробників додаткові витрати, тоді як субсидії скорочують ці витрати. Державне субсидування вищої освіти, програми масових профілактичних щеплень, державні лікарні та поліклініки — все Це приклади практичного застосування підходу, що розглядається.

Коли вигоди переливу великі, уряд може просто взяти на себе фінансування таких галузей або навіть зробити їх власністю держави і безпосередньо керувати ними.

Суспільні блага і послуги.

Важливо розрізняти товари суспільного споживання і товари індивідуального споживання, які виробляються ринковою системою. Товари індивідуального вжитку ділимі, тобто вони виступають у вигляді достатньо малих одиниць, на них поширюється дія принципу виключення. Це означає, що той, хто бажає і може платити рівноважну ціну, отримує продукт, а той, хто не може або не бажає платити таку ціну, виключається із числа отримувачів вигод, які забезпечує цей продукт.

Особливості громадських, або суспільних благ, суттєво відрізняються від особливостей товарів індивідуального споживання. Ринкова система не здатна виробляти суспільні блага. Вони неділимі, складаються з таких великих одиниць, що здебільшого не можуть бути продані індивідуальним покупцям.

Важливо те, що на суспільні блага не поширюється принцип виключення, тобто не існує ефективних способів відсторонення індивідів від користування вигодами цих благ, як тільки вони виникають. Якщо отримання вигод від товарів індивідуального споживання ґрунтується на їхній купівлі, то вигоди від суспільних благ дістаються суспільству в результаті самого виробництва таких благ.

До суспільних благ насамперед належить національна оборона, регулювання паводків, боротьба зі стихійними лихами тощо. Для суспільства ніщо не може бути життєво важливішим за його безпеку. Національна оборона має забезпечуватися всім більш або менш автоматично. Більшість схвалює це. Щоправда, пацифісти можуть відкрито заявляти, що видатки на оборону їх не дуже цікавлять. Тому за відсутності відповідних політичних установ і примусу забезпечити національну оборону, необхідність якої визнана більшістю, неможливо. Приклад з національною обороною, є звичайно, крайнім випадком. Але коли йдеться про підтримання громадського порядку, про асигнування на концерти в парках, про будівництво греблі у верхів'ї ріки з метою попередження повені в низах, словом, коли йдеться про діяльність держави взагалі, то виявляється, що саме вона має взяти на себе виробництво суспільних благ.

Яскравим прикладом суспільного блага є маяк, який попереджає кораблі про підступне морське узбережжя чи гавань. Будівництво маяка може виявитися економічно вигідним, якщо вигоди (попередження аварій кораблів) перевищують витрати виробництва. Однак вигоди від маяка для кожного користувача не можуть бути відшкодовані придбанням такого великого і неподільного продукту. У будь-якому випадку після введення маяка в експлуатацію його сигнальне світло служить орієнтиром для всіх без винятку кораблів.

Практично немає способу позбавити деякі кораблі можливості користуватися вигодою від маяка. Тому власникові будь-якого корабля немає потреби добровільно оплачувати таку вигоду. Тобто виникає проблема, пов'язана з тим, що люди можуть користуватися вигодами певного продукту, нічого не витрачаючи на його виробництво.

Оскільки в такому випадку принцип виключення незастосовний, то не існує ніяких стимулів для індивідуального підприємства пропонувати кошти для будівництва маяка з метою його продажу. Оскільки послуги маяків неможливо ні виразити в цінах, ні продати, то цілком зрозуміло, що приватним фірмам немає ніякої вигоди вкладати гроші в їхнє будівництво. Тут ідеться про послугу, яка приносить суттєву вигоду всім, але на виробництво якої ринок не виділятиме ресурсів. Отже, щоб суспільство могло користуватися такими благами і послугами, забезпечити їх повинен державний сектор, а фінансувати їхнє виробництво необхідно за допомогою системи примусових податків.

Уряди забезпечують людям безліч інших товарів та послуг, до яких може бути застосований принцип виключення. Зокрема, такі блага і послуги, як вулиці й автомагістралі, правоохоронна діяльність і пожежна охорона, бібліотеки і музеї, профілактичне медичне обслуговування, цілком можуть підпадати під дію принципу виключення, тобто на них можна встановити ціни, і приватні виробники могли б забезпечувати споживачів цими благами через ринкову систему.

Усі ці послуги, які забезпечують значні вигоди переливу, ринкова система не вироблятиме в достатній кількості. Тому держава бере на себе їх фінансування і виробництво, щоб уникнути можливого дефіциту ресурсів у цій сфері. Подібні товари і послуги іноді називають квазісуспільними (квазідержавними) благами. Щоправда, ні в економічній науці, ні в практичній діяльності урядів різних країн нема єдності щодо статусу державної системи охорони здоров'я і житлового будівництва. У цих сферах суспільної діяльності найдоцільніше поєднувати забезпечення населення благами через ринок і за допомогою держави.

Оскільки ринкова система цін не виділяє ресурсів на громадські блага, а на квазісуспільні виділяє їх недостатньо, надзвичайно важливо виробити механізм їх виробництва. Досвід багатьох країн показує, що суспільні блага виготовляються і доводяться до споживачів урядами на основі групових, або колективних, рішень. Види й обсяги виробництва різних суспільних благ визначаються у цивілізованих країнах політичними методами, насамперед шляхом голосування. Обсяги споживання суспільних благ є питаннями державної політики. Ці групові рішення, які ухвалюються на політичній арені, доповнюють рішення підприємств, що дають відповіді на три основні фундаментальні питання: Що? Як? Для кого?

Після прийняття вказаних групових рішень слід з'ясувати, як саме перерозподілити ресурси із виробництва товарів індивідуального користування на виробництво суспільних благ. В умовах повної зайнятості перед державою стоїть завдання вивільнення ресурсів із сфери виробництва товарів індивідуального користування для направлення їх у сферу виробництва суспільних благ.

Вивільнення ресурсів із індивідуального сектора здійснюється шляхом скорочення індивідуального попиту на них через обкладання підприємств і домогосподарств податками. Саме через податки виключають частину їхнього доходу, тобто частину потенційної купівельної спроможності.

Одержуючи менші доходи, підприємства і домогосподарства вимушені скорочувати свої інвестиційні та споживчі видатки. Отже, податки зменшують попит на товари і послуги індивідуального користування, а це, у свою чергу, знижує індивідуальний попит на ресурси.

Передаючи купівельну спроможність приватних економічних агентів урядові, податки вивільняють ресурси із індивідуальної сфери їх застосування. Уряди через податкові надходження можуть самі спрямовувати ці ресурси на виробництво суспільних благ і послуг. Так, податки на доходи підприємств і на особисті доходи вивільняють ресурси із виробництва інвестиційних товарів і товарів особистого споживання. Уряди використовують ці ресурси на виробництво військових літаків, спорудження нових шкіл та автомагістралей, а також свідомо перерозподіляють ресурси з метою здійснення певної зміни структури національного продукту країни.

Стабілізація економіки.

Особливе місце в діяльності держави посідає проблема стабілізації економіки, тобто допомоги ринковій економіці забезпечити повну зайнятість ресурсів, ефективне їхнє використання і стабільний рівень цін. Ключовий момент полягає в тому, що рівень виробництва безпосередньо залежить від загального (сукупного) обсягу видатків.

Високий рівень загальних видатків означає, що для багатьох галузей вигідно нарощувати випуск продукції, а це, в свою чергу, зумовлює необхідність досягнення високого рівня використання матеріальних і людських ресурсів. Досвід показує, що сама по собі ринкова економіка далеко не завжди забезпечує повну зайнятість ресурсів.

Загальний рівень видатків у ринковій системі може бути надто низьким для реалізації повної зайнятості. Уряд зобов'язаний так доповнити приватні видатки, щоб їхній загальний рівень був достатнім для створення повної зайнятості. При цьому держава може використати урядові видатки і податки для перерозподілу ресурсів у виробництво суспільних благ.

Коли суспільство намагається витрачати більше, ніж дозволяють виробничі потужності економіки, виникає інфляція. За повної зайнятості сукупні видатки перевищують величину продукту, що зумовлює підвищення рівня цін. Надмірний обсяг сукупних видатків носить інфляційний характер. У такому разі урядові необхідно усунути надмірні видатки, чого можна досягти шляхом скорочення власних видатків, а також підвищенням податків з метою скорочення видатків приватного сектора.

Вплив державного сектора та економічної політики на рухи товарів і платежів у суспільстві можна також проілюструвати з допомогою схеми макроекономічного кругообороту. На рис. 8.2 показано, як виглядає кругопотік, якщо включити в нього видатки і доходи державного сектора.

Щоб спростити схему, тут не враховані потоки товарів і послуг, тобто в неї включені лише потоки платежів. На схемі видно, що державний сектор робить два види добавок до попиту, орієнтованого на товарні ринки. Частково державний сектор сам виступає в ролі покупця товарів і послуг (від локомотивів для державних залізниць і до офісних меблів для установ).

Державний сектор виплачує дотації (трансферти) домашнім господарствам (допомога на дітей або пенсії), що підвищує їхню купівельну спроможність. Як правило, обидва ці види добавок до попиту називають "ін'єкціями купівельної спроможності в економіку".

Державний сектор зобов'язаний також фінансувати вищезгадані видатки. Це здійснюється за допомогою податків, що сплачуються домашніми господарствами. Тим самим купівельна спроможність зменшується. Тому податки називають ще "відпливом" попиту.

Якщо в державному секторі виявляється надлишок, тобто якщо він вилучає з допомогою податків більше, ніж віддає, то вилучення із макроекономічного обороту перевищує "ін'єкції". Як наслідок, відбувається скорочення національного продукту І, відповідно, національного доходу. Коли ж навпаки, у державному секторі існує дефіцит, тобто його видатки перевищують доходи, "ін'єкції" стають більшими, ніж вилучення. Це означає, що купівельна спроможність зростає, національний продукт і національний дохід збільшуються.

Слід відзначити, що ці стандартні підходи, необхідні для функціонування ринкової системи, непридатні для тієї виняткової ситуації, що склалася у 90-х роках XX ст. в економіці України. У цей період зростання державних видатків призвело не лише до посилення кризи фінансової та кредитно-грошової систем, але й спричинило різке скорочення обсягів виробництва.


Сторінки: 1 2