Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



Інституціоналізація релігії і формування церкви

Інституціоналізація релігії і формування церкви

План

1. Закономірності формування релігії як соціального інституту

2. Основні етапи становлення християнської церкви як соціальної

Закономірності формування релігії як соціального інституту

Релігія є необхідним складовим елементом громадського життя, у тому числі і духовної культури суспільства. її головна функція полягає в тому, щоб допомогти людині переборювати історично мінливі, короткочасні, відносні сторони його буття і піднімати людину до чогось абсолютного, незмінного, вічного. Виражаючись філософською мовою, релігія покликана укорінити людину в трансцендентне (тобто таке, що знаходиться "по той бік" людського досвіду). у суспільстві як соціокультурній системі це виявляється в наданні цінностям, ідеалам, нормам і зразкам поведінки абсолютної цінності, їхньої незалежності від історично минущих просторово-тимчасових координат людського буття.

Абсолютну неминущу цінність релігії виявляють богословські і релігійно-філософські вчення. Разом з тим:

Релігія — це суспільно-історичне утворення — один з найважливіших соціальних інститутів людства.

Дослідженню релігії як соціального інституту присвятили свої роботи Б. Дюркгейм, М. Вебер та інші відомі соціологи. Існує ціла галузь соціологічного знання за назвою "соціологія релігії".

Однією з найдискусійніших проблем соціології релігії є проблема визначення найбільш важливої ознаки релігії. Тут борються в основному дві позиції. Перша представлена марксистським релігієзнавством. у цьому релігієзнавстві основною ознакою релігії визнається віра в існування надприродного і наявність відносин з ним. Другу позицію представляють Е. Дюркгейм і його послідовники. Вони вважають, що основу релігії складає культова система.

Не вдаючись у докладну аргументацію сильних і слабких сторін тієї чи іншої точки зору, ми будемо виходити з загальної передумови Е. Дюркгейма, що нам представляється більш науково обґрунтованою.

У первісному суспільстві культові дії були уплетені в процес матеріального виробництва і громадського життя, а здійснення культових обрядів ще не виділялося в самостійний вид діяльності. Як відзначається в етнографічній літературі, в австралійців, що затрималися на примітивній стадії розвитку, не було професійного духівництва. Однак у міру ускладнення громадського життя починають виділятися фахівці з проведення культових дій: чаклуни, шамани і т. п.

Наступний етап у процесі інституціоналізації пов'язаний із зародженням системи громадської організації, при якій керівники громад, старійшини племен та інші діячі, що здійснюють у них функції управління, одночасно відігравали ведучу роль у релігійному житті громади, Як відзначає німецький історик І. Г. Баховен, у Стародавній Греції на стадії розкладання родового ладу військовий керівник був одночасно і верховним жерцем.

Становлення ранньокласового суспільства приводить до істотного ускладнення громадського життя, у тому числі і релігійних уявлень, а також до зміни соціальних функцій релігії. На передній план виходить завдання із забезпечення регулювання помислами і поведінкою людей в інтересах правлячих класів, доказу надприродного походження влади правителів. І тоді починають формуватися відносно самостійні системи культових дій — богослужіння і разом з ним організація служителів культу — жрецькі корпорації.

У різних країнах і регіонах формування цього стану відбувається неоднаково. В одних країнах жрецький стан формується як особливий стан усередині знаті, з якого виділяється група сімей, що спеціалізуються в даній області і передають свої знання і соціальне становище в спадщину.

Жрецькі корпорації — це не просто професійна організація людей, зайнятих однотипною працею, а соціальний прошарок, і а точніше, стан.

В інших країнах цей стан утворює замкнуту касту, що займає пануюче становище в суспільному житті. І на даному етапі навряд чи варто говорити про утворення релігійної організації як самостійного соціального інституту. Тут ще здійснюється тісне переплетення господарсько-економічної діяльності, державно-правового регулювання і культової практики. У ранньокласових суспільствах храми були власністю держави й у них накопичувалися величезні багатства. Жрецький стан деякою мірою є складовою частиною державного апарату. Але економічна міць храмів і роль жрецтва як власника і розподільника цього багатства створює основу для його автономії в рамках держави, перетворює жрецтво у своєрідну "державу в державі".

Провідна роль жерців визначалася не тільки тим, що вони були найосвіченішими людьми свого часу, а тією роллю, що у суспільному житті ранньокласового суспільства грав сакральний елемент. Державно-правова регламентація в цих суспільствах була складовою частиною культової системи. Ідеологічне регулювання носить синкретичну форму, що включає в себе поряд з моральним характер релігійного і державно-правового регулювання.

В міру ускладнення суспільних відносин і уявлень перетворюється й ускладнюється вся суспільна система, у тому числі і релігійна надбудова. Поступово разом із самовизначенням інших надбудовних систем відбувається самовизначення релігійної системи. Цей процес пов'язаний з конституюванням релігійних організацій.

Найважливішою метою релігійних організацій є нормативний вплив на їхніх членів, формування в них визначених цілей, цінностей, ідеалів. Здійснення цих цілей досягається за допомогою виконання ряду функцій: вироблення систематизованого віровчення, розробки систем його захисту і виправдання, керівництва і здійснення культової діяльності, контролю і здійснення санкцій за виконанням релігійних норм, ведення зв'язків зі світськими організаціями, державним апаратом і т. п.

Поява релігійних організацій об'єктивно обумовлена розвитком процесу інституціоналізації, одним з наслідків якого є посилення системних якостей релігії, поява власної форми опредмечування релігійної діяльності і відносин. Вирішальну роль у цьому процесі зіграло виділення стійкого соціального шару, що протистоїть основній масі віруючих, — служителів культу, які стають на чолі релігійних інститутів і які зосереджують у своїх руках усю діяльність з виробництва, трансляції релігійної свідомості і регуляції поведінки маси віруючих.

У розвинутій формі релігійні організації є складною централізованою і ієрархізованою систему — церква. Внутрішня структура такого інституту є організаційно оформленою взаємодією різних систем, функціонування кожної з який пов'язане з формуванням соціальних організацій і установ, що також мають статус соціальних інститутів. Зокрема, на рівні церкви вже чітко розділяються керуюча і керовані системи. Перша система містить у собі групу, що займається виробленням, збереженням і переробкою релігійної інформації, координацією власне релігійної діяльності і відносин, контролем за поведінкою, яка включає в себе розробку і застосування санкцій. Друга, керована підсистема, містить у собі масу віруючих. Між цими підсистемами існує система нормативно оформлених, ієрархічно витриманих відносин, що дозволяють здійснювати керування релігійною діяльністю. Регулювання цих відносин здійснюється за допомогою так званих організаційно-інституціональних норм. Ці норми містяться в різного роду статутах і положеннях про конфесійні організації.

Церкву як організацію, на відміну від жрецького стану, не можна розглядати як частину чиновницького апарату. Спираючись на масу віруючих як на свою соціальну базу, вона є автономною системою в політичній надбудові суспільства, що діє поряд з іншими політичними й ідеологічними силами. Включення церкви в соціальну систему здійснюється в основному через політико-ідеологічну сферу, де складається особливий тип взаємин церкви і держави. Держава надає церкві всіляку підтримку для впровадження релігійної ідеології в маси і тим самим сприяє зміцненню її становища в суспільстві. Церква ж в інтересах держави нав'язує народним масам визначені стандарти поведінки і мислення, прагне загальмувати процес становлення класової свідомості трудящих, приглушити їхнє невдоволення проти гнобителів. Класичною формою функціонування надбудовної системи подібного типу є середньовічний феодалізм. Тут релігійна організація — церква — була безпосередньо пов'язана зі своєю соціальною і державною структурою. Таким чином, церква як соціальний інститут виступає як носій політичної влади й одночасно як суб'єкт власної влади. Власну владу церкви варто визначати як ідеологічну владу церкви. Ідеологічна влада церкви є перетворена форма політичної влади класу, а реалізація церквою своєї влади є не що інше, як один зі способів здійснення класом політичної влади. Ідеологічна влада церкви здобуває відносно самостійний характер, зовні незалежну від політичної влади форму.

Основні етапи становлення християнської церкви як соціальної організації

Формування інституту церкви в християнстві повною мірою відбиває загальні закономірності соціальної інституціоналізації культових систем. Християнська церква як соціальний інститут оформляється в Римській імперії в II—V ст. нової ери. Корені цього явища закладені не в особливому віровченні, а полягають в особливостях соціальних, економічних, політичних, ідеологічних умов розвитку римського суспільства на даному історичному етапі. В II столітті н. е. в античному суспільстві, що розкладається, з'явилася нова релігійно-культова система, яка послужила основою для утворення специфічної соціальної групи — одновірців-християн. Представники цієї соціальної групи у світоглядному відношенні протиставляли себе іншим соціальним групам римського суспільства. Світоглядні розходження, пов'язані з особливим розумінням пристрою світобудови, місця і цілей у цій світобудові людини, привели і до ідеологічного розмежування з представниками інших світоглядних систем і консолідації представників нової релігії. Ідеологічною основою утворення християнських об'єднань послужив універсалізм — звертання до всіх людей, незалежно від етнічної, релігійної, класової і державної приналежності. На базі даної ідеологічної установки була створена можливість для об'єднання представників усіх шарів населення. Таким чином, формуються вихідні, первинні осередки християнської церкви — християнські громади. Головну інтегративну роль у цих громадах грає заснована на визначеному віровченні культова система.

Ранньохристиянські громади не є церковними організаціями. На перших етапах становлення християнства їх можна б характеризувати як культові співтовариства. Культові співтовариства складаються з осіб, які спільно виконують культові дії, і мають різний ступінь стійкості. Вони можуть утворюватися на основі об'єднання тих самих осіб, які регулярно і в тому ж місці здійснюють культові дії, і в цьому випадку ці співтовариства носять відносно стійкий характер. Вони можуть утворюватися й у разовому порядку для здійснення того чи іншого обряду. У всякому разі культове співтовариство розпадається, як тільки закінчуються культові дії.

Перетворення культового співтовариства в релігійну організацію відбувається тоді, коли в його рамках утвориться стійкий прошарок служителів культу з закріпленим соціальним статусом, виробляється єдине віровчення, що носить нормативний характер, відбувається виконання визначених соціальних функцій як стосовно членів даної організації, так і до більш широких соціальних утворень, у тому числі і держави. Конкретно, у Римській імперії (І - II ст.) християнські об'єднання перетворювалися з культових співтовариств у релігійні організації в міру поділу її членів на клір та мирян і виконання цими об'єднаннями соціальних функцій на базі загального майна.

Християнська церква як специфічний соціальний Інститут є історично сформованою системою влади і управління поведінкою і діяльністю людей, усередині якої поступово складався визначений розподіл праці, диференціація функцій і ролей. Першою, найбільш значною віхою на цьому шляху, є набуття особливого соціального статусу усередині християнських громад, що тлумачать віровчення, виконавців і керівників культових дій, організаторів господарської й іншої повсякденної діяльності громади: апостолів, пророків, пресвітерів та єпископів.

Духівництво, що виділилося в громадах, бере у свої руки керівництво ідейним, моральним і матеріальним життям. Особливий статус духівництва ідеологічно закріплюється віроповчальними установками і культовими діями. На це, зокрема, спрямоване встановлення обряду рукоположення. У ранньохристиянських громадах — еклесіях — клірики обиралися на свої посади віруючими. Але для того, щоб виборна посада одержала авторитет, існував обряд рукоположення, у пам'ять про рукоположення пресвітерів, які, відповідно до християнського переказу, здійснили перші пророки й апостоли, що вважали себе носіями божественної благодаті — харизми. Рукоположенням як би передавалася благодать, отримана від самих апостолів, новому поколінню керівників християнських громад.

Спочатку між представниками духовенства, що формується, не було строгого розмежування функцій, а отже, і строгого фіксованого статусу усередині громад. В міру еволюції християнства відбувається велика диференціація й у середовищі духівництва. Протягом II - III ст. зі старійшин-пресвітерів виділяються посадові особи — єпископи, за якими закріпилося право виконання найважливіших християнських обрядів: причащання, рукоположення, відпущення гріхів і т. д. Єпископи робили добір священних книг, визначали порядок богослужіння. У їхніх руках зосередилося також управління всім майном громади.

Однак висування в християнських громадах єпископів ще не означало створення єдиної церковної організації. Посади єпископів протягом III в. були виборними, хоча кандидатура висувалася керівниками громад — пресвітерами й узгоджувалася з єпископами сусідніх областей, що повинні були здійснити рукоположення. Єпископи мали велику духовну і матеріальну владу, але недостатньо ефективний апарат примусу, за допомогою якого могли б змусити коритися віруючих. Періодично в християнстві виникали різні ідейні плини, поширення яких істотно загрожувало єдності релігійної організації, що складається — гностицизм у II ст., монтанізм у III ст. і т. п.

Боротьба різних напрямків істотно підривала єдність, і не було створено досить ефективного організаційного механізму, який би виконував інтегративні функції в християнстві. З'їзди єпископів окремих областей — помісні собори носили спорадичний характер і не завжди приводили до бажаних наслідків.

Визначений ступінь упорядкованості церковної організації пов'язаний із встановленням інституту митрополитів (від грец. metropolites — людина з головного міста) — єпископів головних міст провінцій. За митрополитами закріпилося право відводити кандидатури при виборі єпископів інших областей із запропонованих духівництвом і знаттю кандидатур, призначати одну з них на свій вибір. Відбувається також розмежування функцій у сфері нижчого духівництва. Усе це сприяє формуванню централізованої, строго ієрархізованої організації з чіткою структурою, спеціалізацією кадрів. Повне оформлення християнських громад у єдину централізовану організацію — церква — здійснюється в IV столітті в міру канонізації віровчення і культу та перетворення християнства спочатку в терпиму (313 p.), а потім і в державну (324 р.) релігію Римської імперії.

З цього часу церква як орган управління здобуває відносну самостійність і стає власницею особливих інтересів стосовно віруючого. Однією з найважливіших цілей церковної організації стає підтримка і відтворення цілісності і стійкості самого інституту церкви.

Історично ця форма діяльності вилилася в створення канонічного і церковного права. Канонічне право містить у собі систему норм, що регулюють всі істотні сторони життя церкви і віруючих. У цьому праві тісно переплітаються один з одним релігійні і правові норми. Тісне переплетення двох видів соціальних норм приводить до того, що протиправна поведінка розглядається як гріховна, юридичним нормам же приписується надприродне походження.

Нормотворча


Сторінки: 1 2