Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



Аксіологічний підхід до мистецтва

Аксіологічний підхід до мистецтва

План

1. Соціологія та психологія мистецтва

2. Загальна характеристика проблем, пов'язаних з поняттям "соціологія культури"

Щоб стати фактом свідомості, будь-яка цінність спочатку має набути вигляду значущості, тобто перетворитися на значущу для людини цінність. З цього випливає, що оцінка пов'язана з пізнанням, але не зводиться до нього. Специфіка оцінки полягає в тому, що вона не вільна від інтересів та потреб суб'єкта, який оцінює й прагне задовольнити певну потребу. Останнє й породжує інтерес до того чи того боку оцінюваного предмета.

Перетворення потреби на інтерес супроводжує вироблення мотиваційного механізму майбутньої діяльності щодо задоволення потреби. Внутрішні мотиви діяльності найтіснішим чином пов'язані з оцінною діяльністю суб'єкта, якому не байдужа адекватність зроблених ним оцінок. Якщо оцінки завищені чи занижені, то замислене може бути не досягнуте. Щоб уникнути хибного вибору, треба розрізняти "дві істини" — пізнавальну та оцінну. Скажімо, у пізнанні ми прагнемо встановити відповідність наших знань об'єктивному станові речей. Перевірка ж істинності оцінки має на меті встановити відповідність наших знань про соціально-культурну цінність певних предметів реальному станові їх у певній системі суспільних відносин. Предмет оцінки є вужчим за предмет пізнання.

Соціологія та психологія мистецтва

Естетичний розгляд мистецтв — одна зі сфер естетики як філософської дисципліни, яку іноді зовсім неправомірно називають філософією мистецтва. Компонентами філософії мистецтва є соціальна психологія та соціологія, але не як самодостатні наукові дисципліни, а як додаткова підмога.

У радянській науці соціологічний підхід до мистецтва, який набув поширення у 20-ті роки XX ст., доводив до карикатурності горезвісний "принцип класовості", тобто соціальну природу мистецтва цілковито ототожнювали з його класовими функціями. Тому у вжитку були висловлювання про мистецтво як знаряддя класової боротьби. А у відповідь на запитання про історичні перспективи розвитку мистецтва категорично лунало: у безкласовому комуністичному суспільстві мистецтво як спеціалізована, однобічна форма діяльності зникне, точніше, перестане бути схожим на себе.

Тільки у 60-ті роки XX ст. окреслився поворот до тверезішого погляду на можливості соціології мистецтва. У цей час висувають положення про те, що соціологічний розгляд витвору мистецтва залежить від аналізу сприйняття художніх цінностей різними категоріями публіки. Водночас набуває поширення поняття "свобода", яке щодо мистецтва відображає той факт, що людину не можна змусити естетично пережити своє спілкування з мистецтвом, ОСКІЛЬКИ естетичне переживання — акт добровільний. На відміну від добровільності у моральному розумінні, коли, наприклад, людина добровільно йде на смерть заради життя інших, тут не потрібні вольові зусилля, але передбачається наявність певного рівня культурності, що зумовлює в людині потребу у прекрасному.

Захисники теорії мистецтва як теорії особливого пізнання неабияк применшують можливості художнього осмислення світу. Наприклад, коли витвір мистецтва оголошують тим художнішим, чим наочніше та виразніше він викликає чуттєвий образ у голові людини. Виходить так, що будь-яке наочне уявлення разом з тим вже і є художнім. З цього приводу Л. С. Виготський іронізував: коли Гоголь стверджує, що "мало який птах долетить до середини Дніпра", того Дніпра, який будь-який птах перелетить без особливих зусиль, то він не тільки не приводить нас до наочного уявлення річки, а радше за все чимдалі веде від нього згідно з метою своєї фантастичної "Жахливої помсти". Тоді Дніпро справді постає як якась надзвичайна, казкова річка.

Не виправдали себе й спроби психоаналітичного витлумачення мистецтва. Як відомо, вчення, розроблене 3. Фрейдом, ставить у центр уваги несвідомі психічні процеси. Психоаналіз намагається поглянути на мистецтво, відштовхуючись від досвіду вивчення сновидінь та неврозів. У середовищі психологів цього напряму набули поширення висловлювання про те, що мистецтво займає серединне положення між сновидінням та неврозом, тобто засадовим для нього є конфлікт, який, на думку психоаналітиків, уже перезрів для сновидіння, але ще не став патогенним. У контексті психоаналітичної теорії мистецтва митця ототожнюють з невротиком. При цьому стверджується, що, наприклад, поет у своїй творчості вивільнює несвідомі потяги. На підтвердження сказаного наводяться слова одного з героїв В. Шекспіра (1564—1616): "Поет виплакує власні гріхи в інших людях".

За такого погляду на мистецтво виявляється, що художня творчість схожа на терапевтичне лікування як для самого творця, так і для тих, хто сприймає плоди його праці. Мистецтво постає лише як засіб для залагодження конфлікту з несвідомим. Звідси напрошується висновок, що мистецтво не має інших позитивних завдань, крім лікувальних. Ігнорування свідомих моментів у переживанні мистецтва стирає грань між ним як цілком осмисленою діяльністю та хворобливими симптомами у невротиків. Незважаючи на допущені прорахунки, психологія мистецтва внесла та продовжує вносити чимало корисного як у філософію, так і в соціологію мистецтва (особливо це стосується соціальної психології).

Загальна характеристика проблем, пов'язаних з поняттям "соціологія культури"

Соціологію мистецтва можна розглядати як важливий компонент ще багато в чому проблематичної соціології культури, яка в ідеалі покликана займатися вивченням відповідних соціальних інституцій, що регулюють ціннісні відносини у суспільстві. Ці інституції повинні сприяти соціалізації людини (наприклад, системи виховання, освіти) й допомагати їй орієнтуватися у навколишньому світі. Поряд з цим соціологія культури могла б вивчати поведінку та діяльність людей, які створюють світ ціннісної предметності та самі цінності. Проте тут є надто багато "але", щоб не враховувати їх задля захопленого поклоніння слову "культура".

Поняття культури створене філософами приблизно у другій половині XVIII ст. Термін "культура" (від лат. cultura — оброблення, виховання, освіта, утворювання, розвиток, шанування) знаходимо вже в одному німецькому словнику 1793 р. Це надзвичайно багатозначний термін. Він налічує понад 250 різних визначень.

Спочатку слово "культура" позначало обробку землі (від лат. agricultura — рільництво, землеробство). У цьому вихідному значенні воно увійшло до словника сільськогосподарських, біологічних та медичних наук (наприклад, культура бактерій, культура рослин тощо). У спорідненому значенні слово "культура" означає поліпшення та ушляхетнення ("оброблення" у розумінні виховання, освіти) людини. Нарешті, у третьому головному значенні це слово подано у філософських творах, де під культурою розуміють усе те, що не росте, не розвивається саме по собі, тобто від природи, а виникає завдяки праці людини. Цей поділ на "природу" та "культуру" став засадовим для поділу наук на природничі та гуманітарні.

Щоб не заплутатися у багатозначності слова "культура" й пристосувати його до використання у соціологічному контексті, польський соціолог Я. Щепанський пропонує розрізняти описове та оцінне вживання цього слова. Наприклад, коли про кого-небудь говорять, що це культурна або некультурна людина, то такого роду твердження є оцінними (позитивними або негативними). У такому значенні слово "культура" та похідні від нього прикметники найчастіше вживаються в побутовій мові. Наука визнає за краще не використовувати це оцінне значення й надає термінові "культура" переважно вказівно-описового смислу, тобто використовує його для вказівки на можливість опису та пояснення відповідних явищ або процесів.

Відповідно до специфіки соціологічної науки культуру можна визначити як синтетичну діяльність з соціалізації людини, виробника матеріальних та нематеріальних цінностей, які утворюють систему соціальних інституцій та регульованих ними норм соціальної життєдіяльності.

На думку Щепанського, у соціології слід розрізняти особисту культуру і культуру спільноти. Особиста культура індивідуума — це сукупність його зразків поведінки, його характерних способів діяльності та результатів цієї діяльності (речовинних і неречовинних). Особиста культура має місце у рамках культури спільноти, яка надає індивідуумові деяку можливість відхилення від загальноприйнятих зразків. Ця можливість залежить від соціальної ролі та суспільного стану людини. Культура спільноти — не механічна сума індивідуальних культур її членів. Вона являє собою складний синтез продуктивної діяльності окремих особистостей. Цей синтез набуває форми соціальних інституцій, закони функціонування яких мають характер загальних норм та правил, що визначають поведінку окремих членів спільноти, формальні зв'язки між ними, різновиди продуктивної діяльності та соціальну ієрархію взаємодій груп певної спільноти.

Зазначені характеристики свідчать про достатньо високу абстрактність поняття "культура", кістяк якого будовано на протиставленні поняттю "природа" й складено з понять "соціальна діяльність", "соціально значуща поведінка", "соціальна інституція", "цінність", "норма". Всі перелічені поняття є центральними поняттями аксіології. Тому про культурологію як науку про культуру є сенс говорити тільки у тому разі, якщо ця наука спиратиметься на аксіологію як необхідний компонент загальносоціологічної теорії.

Вже Гегель показав, що естетика не зводиться до філософії мистецтва, а, навпаки, включає її до свого складу як вчення про вільне волевиявлення творців та споживачів продуктів художньої творчості. Тим самим німецький філософ окреслив шлях, який веде до аксіологічного поняття свободи, суть якого можна позначити як рух від несвободи до свободи. Іншими словами, є свобода "від" і є свобода "для", тобто існує прагнення звільнитися від віджилих цінностей, норм, правил, але не для того, щоб поринути у хаос соціальної анархії, а для того, щоб утвердити нові цінності, норми та правила, які відповідають новим людським потребам та інтересам.

З урахуванням сказаного про таке проблематичне поняття, як "культура", його соціологічну оцінку подано наприкінці розділу, щоб за допомогою соціологічного підходу до мистецтва загострити увагу читача на аксіологічно значущому понятті "свобода".

Тепер ще раз повернімося до історії слова "культура", щоб співвіднести його з іншим не менш важливим і не менш "магічним" словом. Спочатку поняття культури мало на увазі цілеспрямований вплив людини на природу, а також виховання та навчання самої людини. Наприклад, стародавні греки вбачали у "вихованості" свою найголовнішу відмінність від варварів.

Предтечею слова "культура" у мові людини Нового часу були слова "гуманізм" (від лат. humanus — людяний; світогляд, ґрунтований на принципах справедливості та людяності), "гуманітарний", створені у XVII—XVIII ст. Слово "гуманітарний" зазвичай використовували, коли йшлося про освічену людину, яка має широкі знання в галузі "вільних мистецтв" (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія та музика), а також володіє класичними мовами (грецька, латина тощо).

Ідея "гуманітарної культури" була важливим духовним орієнтиром в історичному житті європейського суспільства, оскільки, починаючи з доби Відродження, гуманітарна освіта відігравала значну роль у розвитку західного світу. З цією ідеєю пов'язана доктрина гуманітарного знання, яка стверджує, що існує ієрархія головних предметів знання, опанування яких підносить людину до вершин розуму. Для такого руху ієрархічними щаблями знань потрібна гуманітарна педагогіка. І її було створено. Головним методом гуманітарної педагогіки є виховання, що має на меті дати людині гуманітарну освіту.

Апофеозом розвитку ідеї гуманітарної культури була доба Просвітництва з її тяжінням до енциклопедизму знань. Просвітники вважали, що рівень знань залежить від їх кількості. При цьому ставку робили на вивчення стародавніх мов, які дозволяють людині стати істотою історичною, тобто здатною проникати у смисл історичних цінностей генерацій, які відійшли в минуле. По суті йшлося про філологічну культуру.

Поява термінів "культура", а пізніше — "цивілізація" (від лат. civilis — громадянський, державний; рівень суспільного розвитку), ознаменувала кризу традиційного гуманізму з його ідеалом раціонально влаштованого енциклопедизму знань. Просвітники, які ввели до наукового вжитку термін "цивілізація", мали на увазі суспільство, що ґрунтується на засадах розуму та справедливості. У XIX ст. поняття "цивілізація" вживали для характеристики промислово та технічно розвиненого суспільства. На початку XX ст. відомий німецький культуролог О. Шпенглер запропонував розглядати цивілізацію як заключну стадію розвитку будь-якої культури. За його словами, головними ознаками цивілізації є: розвиток індустрії та техніки, деградація мистецтва та літератури, перетворення народів на безликі "маси".

Поняття "культура" вказувало не стільки на голову людини, наповнену різними знаннями, скільки на людську особистість як щось цілісне, як єдність чуттєвого та раціонального, істинного, морального та прекрасного. Проте воно все ще було обтяжене просвітницькими ілюзіями, проти яких виступив Ж.-Ж. Руссо (1712—1778) зі своєю критикою сучасної йому культури та цивілізації, протиставляючи їх чистоті звичаїв патріархальних народів. Фактично від цієї критики тягнуться нитки до шпенглерівського тлумачення культури та цивілізації.

У XIX ст. філософи запропонували розглядати культуру як прогресивний розвиток здібностей людини, передусім інтелектуальних. З розвитком етнографії культуру почали вивчати у контексті соціально-антропологічної проблематики, тим самим закладаючи фундамент для появи соціології культури як теоретичної частини соціальної антропології. Свій внесок у розширення змісту поняття "культура" зробили філософи-неокантіанці та М. Вебер. Вони тлумачили культуру як систему цінностей і норм.

У матеріалістичній філософії під культурою розуміють єдність матеріального та духовного у життєдіяльності суспільства на різних етапах його історичного розвитку. Відповідно до цього культура включає не тільки результати діяльності людей, а й саму цю діяльність, тобто поняття культури ґрунтується у цьому разі на принципі активності (активної взаємодії людей одне з одним та з природою). Свідому трудову діяльність, яка творить світ культури, вважають необхідною умовою для розвитку людської особистості та суспільства загалом. Завдяки цій діяльності стають можливими збереження та передавання соціального досвіду від однієї генерації до іншої. Таким чином, у контексті цієї філософи культуру розглядають в її соціодинаміці як процес активного самоствердження людей як соціально-культурних істот.

У сучасному західному суспільстві, де проблема виробництва відступає на другий план перед проблемою споживання та дозвілля, змінюється розуміння культури. За цих умов правомірно говорити про виробників та споживачів культури, а отже, й про економічну цінність культурних благ. Відповідно можна говорити про ринок та економіку культури.

Розвиток матеріального виробництва у наші дні дедалі більшою мірою виявляє свою залежність від рівня розвиненості невиробничої сфери господарського життя суспільства. Невиробнича сфера задовольняє потреби людей у нематеріальних формах багатств та послуг, в організації обміну, розподілу та споживання усіх створюваних благ. Потужним стимулом до розвитку цієї сфери трудової діяльності стала науково-технічна революція, яка поставила ефективність роботи промисловості та сільського господарства у залежність від невиробничої сфери. Тому економісти слушно вважають, що за


Сторінки: 1 2