Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



Буття людини в культурі

Буття людини в культурі

План

1. Інституціоналізація життєвого досвіду

2. Життєві світи людини: єдність і специфіка

3. Значеннєвий універсам

Соціолог звичайно вивчає суспільство як знеособлене (деперсоніфіковане) структурно-функціональне утворення. Людська активність, що є її реальним джерелом, при цьому залишається в тіні наукового аналізу. Щоб соціологія перетворилася в науку про реальне сумісне життя безлічі людей, необхідно розширити поле аналізу, включивши до нього і суб'єктивний світ людей: справді, вони ніби одночасно живуть у минулому (соціальна й індивідуальна пам'ять), сьогоденні (здоровий глузд, знання про повсякденне життя, моральна та політична позиції) і майбутньому (надія на краще, проекти). Цей суб'єктивний світ реалізується за допомогою діяльності та поведінки в об'єктивному світі, у суспільстві. Більше того, саме в цьому процесі індивід стає соціальною істотою, особистістю. Він починає усвідомлювати світ, який складається з безлічі реальностей, і саме в цих сферах постійно переміщується його свідомість, інтенціональна ( що прагне до чогось, до когось, кудись) за своєю природою.

При поясненні цих реальностей доводиться відходити від традиційних для нашого наукового світогляду філософських позицій, коли предметом філософії були закони функціонування і розвитку природи, суспільства і людського мислення. Цей підхід зводить різноманіття людських проявів лише до його мислення, виключає зі сфери філософсько-соціологічного аналізу людське життя в суспільстві з усіма його проблемами, що виводило з поля зору філософії "людський фактор" і перешкоджало розвитку соціології, особливо "розуміючої". Розвиток соціальної культури зажадав застосування феноменологічного підходу з його категоріями "життя", "життєвий світ", "людське існування". Тим часом поняття "життя" в історії думки піддавали аналізу Аристотель, Демокрит, Хома Аквінський, Декарт і Гольбах, пізніше — Енгельс і Дильтей. Одні з них обґрунтовували матеріалістичну позицію в питаннях походження і природи життя, інші — її божественність. В. Дильтей бачив життя як основу, внутрішній зміст і рушійну силу всього існуючого, стверджуючи, що всі науки вивчають різні прояви життя, а завдання філософії — вирішити загадки життя. Наслідуючи цю традицію і за велінням часу, соціальні культурологи починають розглядати різні світи людини, причому світ повсякденного життя людей є переважно вищою реальністю і вихідною базою для формування і функціонування всіх інших світів людини, у тому числі чисто символічних, таких, як релігійні і художні світи. Тому поява і розвиток цих світів підпорядковані принципу житгє подібності, тобто вони за своєю природою є похідними від реального світу, світу повсякденного життя.

Що є підставою виділення Й аналізу таких світів? Основні феномени людського існування, за загальним визнанням, — праця, домінування (прагнення до переваги), любов, гра і смерть. Соціальний соціолог застосовує формулу "буття людини у культурі", прагнули відійти від однобічних уявлень про соціальне життя як про результат впливу на людей об'єктивного світу (суспільства як об'єктивної реальності) або від розгляду суспільства лише як утворення, що конституює людини (суспільство як суб'єктивна реальність).

Буття людини у світі, її культурі - це насамперед спосіб буття у світі людському, оскільки соціальний світ так само принципово споконвічний, як і життєвий. Людина в ньому здана" зі своїми константами існування. Тому суспільство не є сумою індивідів, а с фундаментальною структурою досвіду й обрієм будь-якої суб'єктивності та її дій. Люди існують у ситуаціях, за необхідністю інтерпретованих ними і наступними поколіннями по-різному, а це відкриває безліч перспектив. Більше того, соціальна культурологія переходить до аналізу світів людини (на відміну від рефлексивної філософії, що розрізняє сутність і фактичність), де тіло людини (насамперед у формі потреб вітального характеру) виступає в єдності з її свідомістю, лише при цьому підході ми маємо відчутний і єдиний світ, світ, у якому людина присутня і діє.

Захоплення абстрактними трансцендентальними континуумами, куди "відходить" лише свідомість людини, заважає діючому аналізу існуючих і нових світів (що з'являються) існування людини (наприклад, віртуальних світів, комп'ютерних ігор тощо, пов'язаних з переживаннями людей, із творчістю і невдачами, які гостро та драматично відчувають люди). Реабілітація тіла людини (Гуссерль, Мерло-Понті) переборює картезіанське подвоєння світу і, підкреслюючи безпосередність зв'язку свідомості та світу людини, веде до необхідного нині подолання дуалізму суб'єкта й об'єкта. Поглинання людини світом свого буття й існування цих же світів у ній за допомогою особистісної ідентифікації (точніше самоідентифікації), злиття з ними зумовлюють формування і відповідних рис людини як граней її особистості. Множинність світів людини визначає історичне ускладнення особистості, і навпаки.

Інституціоналізація життєвого досвіду

Зрозуміло, що суспільство є продуктом взаємодії людей. Виділимо з усіх видів взаємодій соціальне, тобто людське, коли люди розуміються як соціальні істоти, що діють у конкретному соціокультурному контексті. Соціальна взаємодія в повсякденному житті підпорядкована принципу "тут і зараз" і протікає в ситуації "віч-на-віч". Можна сказати, що тут знаходиться "атом" усього величезного світу людських взаємин. Всі інші форми взаємодій у тому чи іншому ступені є лише похідними і більш віддаленими від цього атома. Отже, аналіз цієї "цеглинки" дозволить нам виявити мікромеханізм соціального конструювання. Розглянемо як відкладається досвід життя у свідомості індивіда і як він типізується, стає прийнятним та зрозумілим іншому учаснику взаємодії. Цим самим ми позначимо появу тих чи інших елементарних форм культури як ціннісно-нормативних регуляторів соціального життя.

У ситуації "віч-на-віч" я і мій партнер з'являємося один перед одним у живому сьогоденні. При цьому збагнення один одного (намірів, прийомів впливу, мети взаємодії) відбувається на всіх рівнях свідомості (розуму, інтуїції, емоцій). Завдяки своїм знанням, досвіду, культурі в цілому я інтерпретую отримані дані, намагаючись досягти достовірного знання про свого партнера. Так само діє і він. Зіткнення двох "тут і зараз" (тобто інтерпретацій ситуації, заснованих на інтересах сторін і актуальних цілях взаємодії) відбувається в процесі взаємообміну моєї і його експресивностей (виразників емоційних станів). Але жодна людина не здатна осягти іншу в усьому її різноманітті. Тому волею чи неволею ми використовуємо типізацію, схеми інтерпретації поведінки і дії іншої людини ("чоловік", "жінка", "європеєць" тощо), а схем и диктують нам типові "чекання - вимоги" один від одного в ситуації взаємодії. Ми сприймаємо один одного як типи. Більше того, чим більше вилучена типізація соціальної взаємодії від ситуації "віч-на-віч", тим більше вона анонімна, знеособлена. Але зародок анонімності укладений вже в ситуації живої взаємодії індивідів. Отже, соціальну реальність повсякденного життя можна зрозуміти в континуумі типізації, анонімність яких зростає в міру віддалення від ситуацій "тут і зараз" і "віч-на-віч". На одному полюсі цього простору знаходяться "інші", з якими я взаємодію часто й інтенсивно ("моє коло"), на іншому полюсі — вкрай анонімні абстракції, що за своєю природою ніколи не зможуть стати доступними взаємодії "віч-на-віч" (міфологічні герої чи релігійні уособлення у вигляді ангелів, диявола тощо).

Типізація формується в "зразки взаємодій" і упорядковує їх. Найважливішу роль при цьому відіграє вербальна мова, що являє собою систему знаків, тобто лінгвістичних позначень життєвого досвіду спільності, які можна зберегти в часі і передати майбутнім поколінням. Досвід — насамперед знання, однак моє знання повсякденного життя організоване так, що мене цікавить у даний момент лише те, що мені потрібно для досягнення якихось цілей. Зрозуміло, що апріорно знання не існує, оскільки людська природа — соціокультурна змінна: споконвічно вона існує лише у вигляді культурних констант (відкритості світу, пластичності інстинктуальної системи тощо). Отже, якщо ми намагаємося з'ясувати джерела і природу "соціокультурного", то повинні розглянути питання про "осілість" досвіду у свідомості індивіда і про його об'єктивацію в рамках прийнятої в даній культурі семіотико-знакової системи. А це дає нам відповідь на питання про життєві світи людини як суб'єктивні реальності. У пам'яті людини осідає не весь досвід індивіда чи групи. Седиментація (осад досвіду дій і переживань у свідомості) набуває інтерсуб'єктивного характеру, тобто виходить за межі окремої людини тоді, коли кількох індивідів поєднує загальна біографія — подібні умови життя і діяльності породжують суспільний однаковий досвід, типізація якого відбувається остаточно за допомогою мови, тобто семіотичної системи.

Як же при цьому відбувається формування досвіду? В основі досвіду лежать дії фізичного, технологічного чи розумового характеру, а будь-яка дія піддається так званій хабітуалізації (призвичаюванню). У ході призвичаювання відбувається фундаментальний процес: природне прагнення людей до результативності дії в поєднанні з прагненням до економії людських зусиль (у тому числі і "закон лінощів") ведуть до того, що у свідомості відбивається насамперед позитивний досвід, перетворюючись у зразок дії (в основному виражений в уміннях і навичках) Типізуючи далі за допомогою мови, він рухається В двох системах: у системі рольових функцій (рольових репертуарах живих індивідів). в знакових (символічних) системах. Досвід, виражений у знакових системах, може вшокремлюватися від надбання його творців.

Тут початок культури. Тому ми під культурою розуміємо позитивний досвід безлічі людей, виражений у семіотичних системах. За допомогою типізації дій . формування зразків у взаємодіючих індивідів виникають визначиш чекання (експектації) один від іншого, а отже, і взаємний контроль! взаємокорекщя норм (етос співтовариства). Виникає основа для формування інститутів - об'єктивних для індивідів соціальних реальностей. Вони неодмінно мають уже свою історію й аргументовану легітимність (виправданість). Усі вони диктують індивідам: "так треба робити", а ряд з них — спеціально організований — "розвантажує" людей від уже непосильної для них ноші (для цього призначена організація і ведення народного господарства, система державного управління, армія, охорона здоров'я, система освіти, наука, мистецтво тощо).

Поділ праці між інститутами, отже, і між їх персоналами дає можливість розвивати відповідну професійну культуру, відкриває шлях до проектованих інновацій.

Життєві світи людини: єдність і специфіка

Соціологія культури зосереджує свою увагу на людях як творцях, конструкторах соціальної реальності. Найважливішою при цьому є проблема вивчення процесу соціального буття культури, тобто відібраного, ціннісно забарвленого і семіотично вираженого позитивного досвіду життєдіяльності безлічі людей. Такий досвід виникає в різних сферах, і оскільки в досвіді неможливо відокремити одне від одного свідомість і дію, соціальне буття культури може бути вивченолишеза допомогою дослідження життєвих світів людини (людей).

Розрізнення світів людини за гносеологічною ознакою (за співвідношенням буття і свідомості) дозволяє нам описувати і пояснювати суспільство і як об'єктивну, і як суб'єктивну реальність. Але для опису і пояснення суспільства як продукту взаємодії людей цього недостатньо. Будь-яка взаємодія людей характеризується "злитістю" умов, інтересів, розуму і реальних дій його учасників, отже, необхідно застосовувати феноменологічний підхід. У соціальній культурології це виражається в тому, що в основу розрізнення світів людини ми повинні покласти основні модуси чи феномени існування людини. Як уже йшлося, це праця (спосіб життєзабезпечення), панування (домінування і зв'язана з ним боротьба в будь-яких сферах життєдіяльності), любов (самоідентифікація і солідарність з особливо значущою істотою, співучасть у її житті: божеством, святинею, лідером, особою протилежної статі, родичами і близькими тощо), гра (вільна діяльність, яка дарує блаженство), смерть (основний екзистенціальний феномен, що виражає і підкреслює кінцівка людської життя і зв'язане з ним вічне прагнення людини уникнути її). Життєві імпульси, що виходять з цих феноменальних джерел, формують і світи людини, так чи інакше регульовані відповідними інститутами У той же час ці світи є компонентами суспільства як суб'єктивної реальності, тому що ці феномени - не тільки буггєві способи людського існування: вони також і способи розуміння, за допомогою яких л юдина розуміє себе як працьовитого, люблячого, як борця, що грає смертного і прагне через такі значеннєві обрії пояснювати одночасне буття всіх речей.

Мої життєві світи — це усвідомлювані мною реальності, розташовані і за межами мого повсякденного життя. Моя ідентифікація, самоототожнення з цими світами залежить від сили впливу на мене цих реальностей, з одного боку, і від мого прагматичного чи пізнавального інтересу до них — з другого. У той же час ми всі живемо ніби одночасно в минулому (соціальна й індивідуальна пам'ять, традиції), у сьогоденні (актуальні потреби, рівень і ступінь їхнього задоволення) і майбутньому (надії на краще майбутнє, індивідуальні і соціальні проекти). Усе це вигадливо переплітається в житті кожного. Кожен мій життєвий світ — і світ інших, отже, наше взаєморозуміння і взаємодія в цьому світі протікають у рамках тієї культури, яка ціннісно-нормативно скріплює воєдино ці світи. На поверхні іноді це має вигляд системи субкультур, розташованих у єдиному соціокультурному просторі (культури різних співтовариств, етнокультури).

Відомо, що обставини тією ж мірою задіюють людей, якою вони самі задіюють ці обставини. Беручи участь у життєвих світах, я стикаюся і з "обставинами" цих світів, отже, я так чи інакше сприяю формуванню і розвитку в себе й в інших людей людських якостей, необхідних для життя в даному світі. Цей момент, що емпірично спостерігається і фіксується, вимагає від нас методологічного повороту в розумінні людської свідомості. Здається, що буквальне розуміння свідомості як результату відображення в мозку життєвих реалій, отже, деякої його інертності, що призводить до "відставання свідомості від буття", звужує наші евристичні можливості в галузі соціокультури. Свідомість людини треба розглядати в двох планах: у світі повсякденного життя, де основним актором усього сущого виступає дія (праця, діяльність узагалі), свідомість людини є необхідним атрибутом життя, у трансцендентальних же світах мислення, розуміння і саморозуміння людини є способом життя. В інформаційному суспільстві, у якому виникають символічні і віртуальні світи, саме свідомість людини є безпосереднім творцем, головним актором цих світів. Оскільки вищим ієрархом серед життєвих світів Людини виступає світ повсякденного життя з її принципами "тут і зараз" і "віч-на-віч", то в основі конструювання інших світів лежить принцип життєподібності (зразком виступає повсякденне життя).


Сторінки: 1 2